Зонд «Кассіні», відправлений до супутників Сатурна ще 1997 року, перед сходом з орбіти 2017-го зафіксував коливання осі Мімаса. Проаналізувавши цю лібрацію, вчені з Південно-Західного науково-дослідного інституту в Колорадо припустили, що на цьому супутнику є підлідний океан.

Дослідники припускають, що вода під льодом залишається рідкою завдяки припливним деформаціям. Вони, своєю чергою, виникають під впливом гравітації Сатурна.

Планета набагато більша і масивніша за супутник. Діаметр Мімаса – близько 400 км, а маса – 3,7 1019 кг, у Сатурна – близько 116 тис. км і 5,7 1026 кг відповідно.

Сатурн створює сильне тяжіння, внаслідок чого поверхня супутника періодично деформується. Але в такому сценарії нерівності на Мімасі, у тому числі величезний ударний кратер Гершель, який робить його схожим на «Зірку Смерті», мали б згладитися.

Вчені змоделювали процес деформації внутрішньої частини супутника під впливом гравітації Сатурна, аби зрозуміти, як це впливає на його покриту льодом поверхню. Вони дійшли висновку, що і кратери, і вода на супутнику Сатурна можуть існувати одночасно, якщо товщина його льодової оболонки становить 20-32 км.

При цьому всередині супутника залишається достатньо теплової енергії, щоб підтримувати солону воду під льодом у рідкому стані. Але великі нерівності рельєфу залишаються помітними, а тріщин у крижаній оболонці не утворюється.

Якщо вчені знайдуть нові докази існування рідкої води на Мімас, це може призвести до появи нового класу космічних об’єктів. У них не буде зовнішніх ознак наявності океанів на зразок тріщин на поверхні. Але за лібрацією (коливанням осі) та іншими астрономічними даними можна буде судити про внутрішню геологічну активність.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.