Зонд «Кассіні», відправлений до супутників Сатурна ще 1997 року, перед сходом з орбіти 2017-го зафіксував коливання осі Мімаса. Проаналізувавши цю лібрацію, вчені з Південно-Західного науково-дослідного інституту в Колорадо припустили, що на цьому супутнику є підлідний океан.
Дослідники припускають, що вода під льодом залишається рідкою завдяки припливним деформаціям. Вони, своєю чергою, виникають під впливом гравітації Сатурна.
Планета набагато більша і масивніша за супутник. Діаметр Мімаса – близько 400 км, а маса – 3,7 1019 кг, у Сатурна – близько 116 тис. км і 5,7 1026 кг відповідно.
Сатурн створює сильне тяжіння, внаслідок чого поверхня супутника періодично деформується. Але в такому сценарії нерівності на Мімасі, у тому числі величезний ударний кратер Гершель, який робить його схожим на «Зірку Смерті», мали б згладитися.
Вчені змоделювали процес деформації внутрішньої частини супутника під впливом гравітації Сатурна, аби зрозуміти, як це впливає на його покриту льодом поверхню. Вони дійшли висновку, що і кратери, і вода на супутнику Сатурна можуть існувати одночасно, якщо товщина його льодової оболонки становить 20-32 км.
При цьому всередині супутника залишається достатньо теплової енергії, щоб підтримувати солону воду під льодом у рідкому стані. Але великі нерівності рельєфу залишаються помітними, а тріщин у крижаній оболонці не утворюється.
Якщо вчені знайдуть нові докази існування рідкої води на Мімас, це може призвести до появи нового класу космічних об’єктів. У них не буде зовнішніх ознак наявності океанів на зразок тріщин на поверхні. Але за лібрацією (коливанням осі) та іншими астрономічними даними можна буде судити про внутрішню геологічну активність.
