Сьогоднішня гостя журналу “PIK” – письменниця та журналіст Віоліна Ситнік, яка залюбки розкаже про себе, своє життя і власні досягнення. Як і де розпочався її творчий шлях, як вона зрозуміла, що саме письменство живе в її внутрішньому світі і відкриє нам багато секретів. Також Віоліна анонсує нам свою збірку оповідань «Особистий простір». А на завершення – невеличкі поради та побажання для наших любих читачів.
Розкажи про себе.
Молода письменниця з Кам’янця-Подільського, співзасновниця літературно-мистецького часопису «PHOENIX», журналістка, авторка збірки оповідань «Особистий простір» («Твердиня», 2016 р.), співавторка збірок веселих дівочих оповідань «Балачки про все на світі» («Дискурсус», 2014 р.) та «Теревені аж до ранку» («Дискурсус», 2016 р.), шалена книголюбка, патріотка і кавоманка. Захоплююся слов’янською міфологією, обожнюю хенд-мейдові прикраси, постійно перебуваю в пошуках себе та натхнення. Інтроверт, який відчайдушно вдає із себе екстраверта, людина, яка не любить змін і сюрпризів, навіть приємних, але водночас відкрита для всього нового.
Як ти почала писати? Твоя перша збірка, про що вона?
Пам’ятаю, віршувала ще у садочку. Звісно, шкільні роки, які супроводжувалися першим коханням та вперше розбитим серцем, були багаті на поезії, есе, які старанно записувалися у барвисті блокноти, ущент розмальовані кольоровими ручками й обліплені всеможливими наклейками. Під час літніх канікул, коли їхала до бабусі у село, я, замість того, щоб засмагати на сонечку і наїдати щоки смачними стравами, «випускала» газету, писала на якісь цікаві для себе теми, ілюструвала те все (хоча художник з мене такий собі), а потім підкидала ті «газети» сусідам у поштові скриньки і тішилася, який з мене скромний і абсолютно байдужий до слави анонім. В університеті часто писала на нудних лекціях прозові замальовки, щоправда, показувала тільки найближчим подругам, бо чомусь вірила, що те, що я крадькома строчу в зошиті, може кожен, просто не витрачає на це час. А от коли була в декретній відпустці і нарешті минув той важенний період недоспаних ночей, мокрих пелюшок і підгузок, з’явилася така-сяка вільна хвилинка і був величезний брак спілкування з навколишнім світом, почала писати оповідання. Одне-друге-третє… Нестямилася, коли в голові народилася несмілива думка про власну збірку оповідань. У далекому-далекому майбутньому. Як виявилося, не таке вже воно й далеке – 4 роки. Щоправда, перед тим були дві успішні збірки веселих дівочих оповідань «Балачки про все на світі» та «Теревені аж до ранку», де я стала однією з п’яти авторок. Це був для мене абсолютно божевільний експеримент, адже я ніколи не писала в подібному жанрі, але вирішила спробувати і, знаєте, це такий кайф – розуміти, що даремно сумнівалася у собі, а це виявилося мені під силу.
Яка твоя головна мотивація, звідки ти черпаєш ідеї / натхнення?
Часто письменники кажуть, що пишуть, тому що мають що сказати людям. Частково це так. Проте в моєму випадку, якщо я не викладу історію на папері, то герої просто переслідуватимуть мене. Я вірю в знаки. Випадково почута фраза в маршрутці – і в мене в голові вже розкручується сюжет, лунають діалоги – тільки й встигай записувати! Але не завжди є можливість кинути все і засісти за комп’ютер. Тому я притлумлюю героїв, кажу їм: «Почекайте слушного часу, рідненькі» і займаюся своїми справами. А вони вперто нагадують про себе. Постійно трапляються якісь підказки, до рук пливе необхідна інформація, Всесвіт ніби натякає мені, що я мушу ту ідею реалізувати. Особливо нахабні персонажі аж сняться.
Ідеї ж не потрібно шукати деінде, вони скрізь. Раніше я працювала журналісткою, то там на кожному кроку такі історії, такі життєві драми, що якби прочитав десь у книжці, то не повірив би. Якось мені навіть дорікнули, мовляв, деякі мої оповідання не можуть бути правдою, і, що найцікавіше, якраз ті, які я не вигадала, а написала практично дослівно. Взагалі, більшість історій з «Особистого простору» мають реальне підґрунтя. Зараз я працюю над містично-фентезійним рукописом, то там складніше, бо ж то суцільна вигадка, казка.
Особисто мені натхнення потрібне тільки тоді, коли я в пошуку тем і сюжетів. Коли ж знаю, про що писати, коли горю ідеєю, то потребую тільки вільного часу, легкої музики в навушниках і горня міцної кави. Погоджуюсь із думкою класиків, які стверджували, що натхнення приходить під час роботи.
Як давно ти пишеш? Як плануєш свій творчий процес?
Серйозно – близько 5 років, а до того все було, наче граючись. Намагаюсь писати щодня годинку-дві після роботи. Щоправда, погано вдається, бо приходжу додому надто змучена. Тому коли маю вільні вихідні, а ще й залишаюся наодинці сама з собою, – це для мене щастя.
Скоро в тебе буде презентація збірки оповідань «Особистий простір». Розкажи про що твоя книга?
«Особистий простір» – це книжка про звичайних і незвичайних людей. Про непересічних героїв, які, здавалось би, живуть лише на сторінках казок, і негідників, про яких інколи думаєш, як таких земля носить. У запропонованих 17 оповіданнях здебільшого у фокусі – жінка. Різного віку, соціального статусу, але кожна шукає себе і виборює право на щастя, визнання, самореалізацію, а інколи й особистий простір. Щоправда, один читач (так-так, чоловік!) помітив, що хоч більшість моїх історій про жінок, але вони завжди закінчуються чоловіком. На сторінках моєї книжки ви зустрінетеся з митцями, богемою і темними, затурканими людьми, які й двох слів докупи зліпити не можуть. Багато хто знає мене як авторку веселих оповідань. В «Особистому просторі» такого немає. Буде боляче, жорстко, але змусить не просто дивитися, а бачити, і не просто слухати, а чути.
Як з’явилася ідея та натхнення для створення книги з оповіданнями?
Власною збіркою оповідань марила 4 роки. Оскільки пишу в різних жанрах, то спочатку відправляла по видавництвах таку собі збірну солянку. Літературний редактор одного з відомих видавництв порадила мені все ж таки розділити рукопис на містично-фентезійні та реалістичні оповідання. Оскільки останніх на той час було більше, то дописувала їх. Довгий час уявлення не мала, як би я хотіла, щоб називалася книжка. А коли видавництво «Твердиня» погодилося видати рукопис і мене запитали, як називаємо, то я, довго не думаючи, одразу відповіла: «Особистий простір»! Це одне з моїх улюблених оповідань. Крім того, для мене в житті величезне значення має особистий простір, власна територія, куди я можу втекти хоч на кілька годин, навіть якщо це втеча всередину себе, і куди іншим – зась! Та й історія написання досить цікава і пов’язана з літературою. У 2014 році я поїхала на Форум видавців. У нас жахливе сполучення зі Львовом. Потрібно їхати з багатьма пересадками і різними видами транспорту, і все одно на якомусь із вокзалів (чи то в Хмельницькому, чи Львові) доводиться сидіти досить довгий час. Отож, 4 ранку, а я в безкоштовному залі очікування у Львові (тоді я чомусь не знала, що там є платні). Ви собі можете уявити, який там контингент у такий час – поліціянти час від часу ганяють пияків, безхатьки мирно посопують у кріслах, поруч звичайні люди упереміш з якимись підозрілими особинами. А я сиджу і поворухнутися боюсь. Біля мене з одного боку нормальний на вигляд мужчина, а з іншого – брудна, обдерта жінка в калошах на босі ноги, підперезана хусткою. І тут я ловлю себе на думці: а хто я така, щоб на неї чіпляти ярлики? А раптом вона – в минулому відома художниця, яка проміняла свій талант на… Далі навіть не додумала, а схопила блокнот, ручку і почала писати. Оповідання завершила вже на вокзалі у Хмельницькому, коли оголосили посадку на потяг до Кам’янця-Подільського.
Чи є якісь важливі цілі на майбутнє?
По житті керуюся принципом: «Краще спробувати і зазнати поразки, ніж не спробувати зовсім». Тому радо долучаюся до всіляких авантюр (звісно, законних!) і легка на підйом. Краще я потім буду сумувати, що в мене чогось не вийшло, аніж колись шкодуватиму, що була настільки слабкодухою, що навіть не спробувала. Найважливіша моя ціль – якнайповніше реалізувати себе в усіх аспектах життя. А з дрібніших – дописати рукопис фентезійно-містичних оповідань, відпочити влітку з сім’єю десь на морі, підтягнути англійську мову, бо кілька років нею не користувалася, то відчуваю, що дещо почала забувати, з’їздити ще в кілька міст з презентацією «Особистого простору».
Твій улюблений письменник чи письменники? Твої улюблені книги? Чому саме вони?
Улюблених письменників нема, є улюблені твори. Список уподобань постійно змінюється, адже читаю дуже багато. Наразі улюбленцями є «Мартін Іден» Джека Лондона (вважаю, що це має бути настільна книга для будь-кого, хто мріє стати письменником), «Фелікс Австрія» Софії Андрухович (смачна мова, незвичайна історія, несподіваний фінал), трилогія «Метелики на шпильках. Б’є восьма. Повнолітні діти» Ірини Вільде (окрім захоплюючої історії про перше кохання, це ще й розповідь про патріотизм, справжню дружбу, боротьбу за незалежність Буковини від королівської Румунії. А ще – це Чернівці міжвоєнної доби зі своїми затишними кав’яреньками, вузькими мощеними вуличками й особливим колоритом, також це неповторний буковинський говір, яким розмовляла моя покійна бабуся). Постійно беру участь у всіляких читацьких флешмобах, то практично кожного місяця відкриваю для себе книжки, які перевертають моє уявлення про літературу та як потрібно писати.
Можливо, є письменник який сформував твій творчий напрямок в літературі?
Напевно, кожен письменник, книжку якого я читала, був причетний до становлення мене як письменниці. Хтось показав, до чого я прагну, а дехто – як писати не треба. Є особистість, котра мене надихає, – це Джоан Роулінг. Її творчий шлях, на мою думку, це історія Попелюшки. Раджу переглянути фільм «Магія слів. Історія Дж.К.Роулінг», і ви зрозумієте, про що я.
Як ти ставишся до сучасної літератури?
У свій час я надто перечитала класики (я ж філолог за освітою), тому зараз надолужую згаяне і залюбки читаю сучасну літературу. Вона різна. На будь-який смак і рівень. Здебільшого мені подобається, взагалі, вважаю, що кожен письменник повинен багато читати, щоб бути в курсі сучасних тенденцій, мати елементарне уявлення, про що пишуть інші. Радію, що останнім часом читання знову входить у моду.
Твоє хобі?
На жаль, я абсолютно нетворча в декоративно-прикладному плані. Не вишиваю хрестиком, не займаюся декупажом, а шкільні завдання, коли батькам треба намалювати/вирізати/виготовити щось на конкурс, змушують мене заламувати руки та ридати гіркими слізьми. Завжди мріяла вміти малювати, але… Зате в мене багато друзів-художників, за роботою яких я могла б спостерігати годинами.
Що ти побажаєш нашим читачам?
Ніколи не опускати рук, вірити у себе і йти до своєї мети; читати гарні книжки, спілкуватися з людьми, які дарують крила, а не обламують їх, насолоджуватися життям, адже воно в нас одне, цінувати близьких і не забувати казати їм про те, як сильно любиш їх, бути самим собою і в будь-якій ситуації завжди залишатися людиною.
Наша команда “РІК” хоче побажати молодій письменниці та нашим читачам вірити в свої сили, завжди здійснювати свої мрії і ніколи не опускати руки. Велика подяка нашій талановитій Віоліні.
