…Юлія скинула плаща, під яким не було ані одягу, ані білизни, ані пірсінґу.

– Сю-у-у-у-у-рпр-и-и-и-из! – проспівала.

Засмагле, підтягнуте напівдитяче-напівжіноче тіло аж пашіло від нерозплесканої любові. З радіоприймача на кухні залунав державний гімн. Отже – північ. У ту мить я відчув приємне збудження. Жінка – це завжди суцільний сюрприз, – усе, що міг тоді подумати.

– Іди до мене, моя солодка кицю у чоботях, любитиму тебе сильно-сильно, – почав корчити із себе палкого та романтичного коханця. Насправді ж мені просто потрібно було зняти усі пережиті за день стреси. Юлія добре підходила для цього, хоча любові до неї я не відчував. Та і що таке любов? Хіба реально ідентифікувати її серед інших почуттів – таких, наприклад, як пристрасть, симпатія, егоїзм чи елементарне бажання помсти?..

Жіночі пестощі поволі повертали мене до тями, пробуджували від дивного й недодивленого сну, тож, заплющивши очі, я намагався до деталей пригадати усе, що бачив до пострілу. Тролейбус – до Батурина… Голі пасажири зазомбовано перетравлюють порнокадри… У Марії чарівне, божественне тіло – я не помилявся! Кожен її вигин, кожен порух… Шовкове каштанове волосся, що спадає до плечей і в’ється легенькими кучерями, спокуслива й загадкова усмішка… Але найвиразніше – її бездонні зелені очі, що пропікають мене святим гріхом любові!..

– Няу! Тоньчку, не спи! – почув слушне зауваження.

Сконцентрував усі свої чоловічі сили і накинувся на гаряче тіло молодої самиці. Не хотів при цьому розплющувати очей, боявся загубити солодкі залишки сну. Мала застогнала, і мене раптом накрила хвиля божевільного й дикого задоволення. Я надзвичайно гостро відчув свою присутність у Жінці. У тій, на яку молитися б…

– Маріє, Маріє, ти – богиня! – не витримав тоді і – закричав, здригаючись у любовних конвульсіях – закричав, наскрізь прострілюючи її, ніби намальоване око “сонячного хлопчика”.

На якусь мить стало тихо. А тоді я почув, як вона тихенько плаче.

– Що сталося, кицю? – запитав розгублено.

Не хотіла нічого казати, лише мовчки встала, квапливо натягнула чоботи, накинула плаща, дістала з кишені телефон і викликала таксі під мій будинок.

– Може, все-таки поясниш, у чому річ? – я не вгавав.

Вона була схожа на порожній нічний трамвай, що прямує в депо. На квітку без води.

– Річ у тому, що називати в ліжку одну свою коханку іменем іншої – щонайменше неетично. Якби, припустимо, тобі було на кілька десятків років більше, це ще можна було б списати на старечий склероз… Але ж ти – такий молодий чоловік! Бувай, Тоньчику! Мене звали Юлія! Няу! – вимкнула світло в кімнаті і щосили гепнула вхідними дверима…

Анна Багряна. Дошкуляка. Роман. – К.: Нора-Друк. – 2012. — 216 с. — (Серія: Популярні книжки).


…Закохуватися я почала ще з дев’яти років. Найперше і найсвітліше моє кохання – учитель музики. Але найсмішніше те, що я зовсім не пам’ятаю, як його звали. Високий, з довгим русявим волоссям, блакитноокий легінь, він приходив на урок, виставляв учительський стілець посеред кімнати, аби всім було однаково добре його видно, діставав із футляра акордеон, сідав і починав грати. Спершу вдавав, що не бачить учнів, налаштовувався, так би мовити, на свою музичну хвилю, а вже потім відривав погляд від акордеонних клавіш, уважно дивився на кожного з нас і нарешті говорив: “Доброго дня”. Це був єдиний учитель, з яким ми віталися сидячи. Коли його погляд зупинявся на мені, я відчувала, як гарячішає подих, туманиться у голові і починає пришвидшено баламкати в грудях. Це було приємне відчуття – суміш тривоги, цікавості, радості і мрії… І, можливо, іще чогось, важливішого, ніж усе це вкупі. Я уявляла, що ми разом, під красиву музику, пливемо по морю. Раптом нас накриває велика хвиля. Я тону, але він рятує мене – виносить на руках із води, кладе на пісок, а потім ніжно цілує в губи. На цьому мої морські фантазії уривалися разом із красивою музикою, бо я ще не знала, що слід робити з чоловіком далі, після такого поцілунку…

Дізналася про це, коли вже вчилася на першому курсі універу. Якось на лекції з філософії у мене сильно розболівся зуб. Саме за кілька тижнів до того у центрі, неподалік від оперного театру, з’явилася вивіска нової приватної стоматологічної клініки – “Доктор Дюмін”. Біль був настільки нестерпним, що я навіть забула про злиденність власного гаманця, перш ніж переступити поріг цього закладу. Зовсім юний і не дуже ввічливий лікар, від якого безмірно тхнуло парфумами “Gucci”, зробив знеболювальний укол в ясна, видалив нерв, запломбував хворого зуба. І тільки по тому, як завершив свою роботу, повідомив, скільки все це коштує. Мені стало зле. Хоч і не бачила тоді себе у дзеркалі, проте уявляла, як червонію від сорому за те, що не маю і десятої частини тієї космічної суми. Запропонувала залишити якусь свою річ, наприклад, золотий ланцюжок, у заставу. На це лікар скорчив кисло-гірку гримасу. Відчула себе повною дурепою. Мені здалося, що цей шмаркач готовий мене придушити власними ж руками, якими щойно рятував мого нещасного зуба. І я заплакала. Спочатку тихо, а потім так голосно, що до кабінету прибіг, схвильований, сам лікар Дюмін, власник клініки. На вигляд йому було років п’ятдесят. До звабливого легенька посивінь у чорному волоссі, три-чотириденна неголеність на обличчі і гострий – аж до пронизливого – погляд темно-карих очей. Я ще ніколи не бачила таких вродливих чоловіків. Мені забракло слів і думок, сиділа перед ним, наче вкопана, і вже не плакала, лише схлипувала. “Що сталося, Віталю?” – запитав у мого рятівника і ката. Той зніяковів. Ми обоє відчували себе зніченими перед Дюміним, бо не знали, як усе пояснити. “Ще раз запитую, що сталося?” – тепер звернувся одночасно до нас обох. “Нічого страшного, – відповів Віталя, – просто у неї не вистачає грошей…” І тоді я сяк-так, захлинаючись слізьми і шмарклями, долаючи післяанестезійний параліч лівої щоки, пояснила Дюміну всю оцю ідіотську ситуацію – як мені було боляче, як відпросилася з пар і забула зазирнути до гаманця, коли йшла до нього в клініку, що, між іншим, є однією з кращих клінік у Києві (ну мусила ж щось таке сказати!). Пообіцявши, що неодмінно принесу потрібну суму вже сьогодні ввечері: годину їхати додому і годину назад, – отже, буду рівно за дві години. “Можеш не квапитися, заспокойся”, – провів долонею по моєму волоссю. Мене обдало жаром. Здалося, що від голови по хребті й аж до п’ят пройшов електричний струм. Я подивилася йому в обличчя. З очей Дюміна вилітали звабливі бісики і чіплялися за мої руки, шию, груди, живіт, просилися нижче, але я боялася пускати їх нижче… Для мене це було щось нове і несподіване. Віталя, спостерігаючи за нами, надувався, ніби ось-ось лусне. Від злості. На мене. А може, від заздрощів. До свого шефа. Гроші я привезла за годину до закриття клініки. Окрім Дюміна, там уже нікого не було. Грошей, ясна річ, ніхто не взяв. Далі все було, наче за сценарієм дешевої, а проте красивої, французької мелодрами. Холодне шампанське, медитативна музика, ввімкнений кондиціонер, м’який диван у кабінеті лікаря, сильні і ніжні руки, вологість лона і пружність плоті… Так я стала жінкою. І закохалася уперше – по-справжньому. Ми зустрічалися вечорами, коли розходилися всі лікарі й хворі. Тоді я приходила до Дюміна, і нам обом зривало дах. У нас не було жодних заборон і гальм, коли кохалися. Сміливо втілювали всі свої найпотаємніші еротичні фантазії, вибухаючи кожного разу з усе більшим божевіллям. З ним я відкрила у собі жінку – для самої ж себе, і для нього також. Відкрила і злякалася власного відкриття… Не пам’ятаю жодної секунди, щоб не думала про ЦЕ – на парах, на перервах, у тролейбусі, в метрі, в магазинах і вдома – за чашкою ранкової кави, в душі, в ліжку перед сном… Здавалося, що я ніколи не зможу насититися отим коханням. Воно затягувало мене у якусь страшну безодню і поглинало – повільно, але невідворотно. Це було якесь аномальне явище. Неприродне. Ніби вселився в мене якийсь гаспид, агел, біс, диявол, сатана… проник разом із плоттю лікаря… Тільки ж він – навпаки – постійно повторював – що це – я – сама – приворожила – його – “увірвалася в душу дорослого дядька” – “мале демоненятко з янгольськими крильцями”… так він казав… напівжартома…

Я почала любити і ненавидіти своє місто (його місто!), яке зробило мене жінкою, яке знищило в мені маленьку дівчинку. Приростала, вростала болючим нервом свого дівочого дорослішання, пускала коріння, напувала власними соками, і воно – місто – наповнювало мене собою – оселялося в мені, обіцяючи нове життя… кольорове і яскраве, ніби всуціль розписане моїми першими фломастерами…

Анна Багряна. Етимологія крові. Роман. – 2008. – Київ. – Факт. – 156 с. (Серія: Exceptis excipiendis).


…Мушу встигнути ще згадати про одну з найголовніших речей у моєму житті – перше кохання. Кажу так – річ – бо не бачу великої різниці між дівчиною та, скажімо, більярдним києм чи скрипкою, чи чорнильною ручкою із золотим пером, а це є речі, до яких звикаємо і з якими завжди розлучаємося важко або, навпаки, з якоюсь неймовірною полегкістю. Так само і жінки. У моєму житті їх було дуже багато – надто багато, аби згадувати їх усіх тепер. Якщо їх зібрати докупи і вкинути до Океану, це б могло призвести до другого Великого Потопу. Звісно, дещо перебільшую, бо я – старий бовдур, поношене і тисячу разів перелатане тіло, яке, на жаль, вже ні до чого непридатне. Вони кохали мене, а я – їх, кожну – якоюсь окремою любов’ю. Це наче поглинання берега хвилею, коли там – покинуті дитиною пластмасові іграшки, мушлі, чиїсь капці і порожня пачка з-під цигарок, – усе тікає кудись вглиб, до отого паранормального зрощення неба і води… Але мова не про це.

Її звали Марі. Марія. Моє перше кохання. Моя непорочна грішниця… Моя важлива річ у житті… Ми познайомилися у бібліотеці. Авжеж, кращого місця для знайомства годі знайти. Був кінець спекотного шкільного дня, отруйна курява міста здушила мою горлянку і я мріяв померти у прохолодній тіні якогось екзотичного дерева. Але саме тоді мені був потрібен Гемінгвей, з його “Старим і морем”, а ще кортіло зазирнути бодай до одного з томів Ніцше, про якого наслухався від старшого товариша Вільяма. Найбільше мене цікавили категорії добра і зла, і трохи – категорія смерті, бо цей метафізичний процес завжди й у всіх, незалежно від віку, викликає патологічну цікавість.

Марі зиркнула на мене величезними очима, заллятими якоюсь неприродною блакиттю. Власне, ще тоді я не знав ані імені, ані віку цієї банькатої бібліотекарки, цієї довгоногої брюнетки з ледве підстриженим волоссям, у непристойно короткому рожевому сарафанчику на бретельках. Але вже тоді мене вразив незвичний тембр її голосу… Хвилин двадцять вона шукала для мене замовлені книги. Мав намір читати Ніцше в оригіналі.

“Мені потрібен німецько-англійський словник, деякі слова я вже забув, а деяких просто ніколи не знав”, – звернувся до тієї бібліотечної курви, – саме так, не боюся зізнатися, тоді думав про неї.

Вона взяла складану залізну драбинку і повела мене до книгосховища – кімнати з височезними шафами, від підлоги і до стелі заставленими книжками. Словники чомусь були на найвищих поличках – бовваніли там, присипані пилюкою, наче якісь беззмістовні кам’яні дороговкази з давно забутої доби.

“Потримай драбину, щоб я не впала”, – сказала трохи з акцентом і я подумав, що вона – нетутешня.

Коли граційна ніжка у напівпрозорому шкіряному сандалику опинилася на найвищій сходинці драбинки, а тонкі оголені руки потягнулися вгору до одного з запилюжених бовванів, тягнучи за собою і рожеве полотняне латаття, на мене раптом розгублено подивилися дві тугі і засмаглі сіднички, ніби сіамські близнята стиглого плоду манго, – здається, вона зовсім не носила трусиків… Я знітився і ненароком смикнув драбину. Мангові сіднички разом із кількома важкими словниками та драбинковими сходинками полетіли на мене. Тіло бібліотекарки було гарячим, надто гарячим для того, аби вважати її здоровою. Я сказав, що мрію стати лікарем. Саме тоді й дізнався, що вона Марія. І що пильно береже цноту для лицаря своєї мрії.

“Не хочу розмінювати себе на різні одноразові стосунки, секс без почуттів не для мене, мусить бути якась цілісність”.

Цю фразу вона потім повторювала постійно – “мусить бути якась цілісність”. Ніби власне кредо.

…Це був, може, чи не один із найкращих приводів для нашого зближення. І він спрацював. Марі сама запропонувавла мені давати уроки української.

“Не мучся”, – підійшла до мене, коли я саме намагався зрозуміти відмінність між прийменниками “у” та “в”.

Відвідувачі вже давно розійшлися, було по восьмій. Вона говорила англійською.

“Поясни, – попросив її, – чому в одному реченні пишеться “був у хаті”, а в іншому “вона в хаті”… звичайно, якщо тобі не важко”.

“Не важко. У мене закінчився робочий день і тепер я повністю твоя”.

На мене напала трясця. І пересохло у горлі. Чи це мені почулося? Чи вона справді так сказала: “Тепер я повністю твоя”?

Марі сіла біля мене, точніше вона сіла мені на коліна, тобто притулилася своїми сідничками до моїх стегон. Струм ударив мені по скронях і боляче розколов мою макітру, наче вражене блискавкою дерево, надвоє. Одна півкуля мозку волала: “Поклади руку їй на талію!”. Слухняно виконав цей наказ. Друга півкуля, оговтавшись, прошепотіла: “Поцілуй її”. Дихання Марі було гарячим і пришвидшеним. Я заплющив очі й потягнувся своїми вустами до її вуст. Це був мій перший поцілунок і я найбільше боявся залишити свій язик у неї в роті. Навіть не знаю, чи їй сподобалося. Тоді я сміливо запустив вільну руку під коротку спідничку.

“Я – дівчина”, – нагадала, але не прибрала моїх рук зі свого ніжного тіла.

Що я мав робити? Що мала робити вона? Ніхто не хотів втрачати своєї цноти, але невідкриті таємниці життя вабили сильніше за будь-який здоровий глузд. Тоді у мене це було вперше. Раніше я бачив це тільки у дорогих і непристойних журналах. І ще – стежив крізь щілинку дверей за мамою і дядьком Біллом. Але Марі обманула: бо жінкою її зробив не я. Хоча… можу і помилятися, адже анатомія – наука не менш хибна від решти точних наук. Ми кохалися на бібліотечному столі, за яким не один геній і не один двійочник докопувалися до мільйони разів віднайдених істин.

“Отже, коли попереднє слово закінчується на приголосний звук, а наступне починається також на приголосний, то вживається прийменник “у”, якщо ж попереднє слово закінчується на голосний, тоді – “в”, незалежно від того, на який звук починається наступне слово. А без контексту цей прийменник не має жодного значення, розумієш? Мусить бути якась цілісність..”, – продекламувала менторським тоном, розчісуючи дерев’яним гребінцем своє неслухняне волосся. Так, наче між нами ніколи нічого не було. І вже ніколи більше не буде.

Історія однієї вигадки (уривок з роману “Робінзони крейзі”) // НОВА ПРОЗА (Альманах сучасної української літератури). – Том 17. – Луцьк. – 2010. – ст. 8-41.


…Поцілунок його – парубка солтанівського найкращого – усі дівчата заздрять мені – заздрять мені – заздрять мені! – заздрять по-чорному – а я – уся така – для нього неприступна – така досі була дурна! – поцілунок його – парубка солтанівського найкращого – гарячий, вологий, глибокий – пронизує мене наскрізь.

Соромно – у сімнадцять іще дівчиною бути. Аби у місті жила – на глум узяли б, бо цнота дівоча – не вино, щоб роками її витримувати. Добре, що не в місті, що сільська, що… тіло його молоде поруч… близько так… добре… що… він – є…

Не казав ніхто: чи дівчина сама роздягатися мусить, коли… до цього доходить… Але сам обережно стягує, а потім зриває пристрасно одяг – із мене, із себе… Вже – інші, ніж колись, вже – дорослі, і любов наша – інша, вже доросла…

“Кохаю тебе, Надієчко, до самої смерті тебе одну кохатиму”.

Мовчу. Серцебиття шалене приборкати намагаюся. Але – намарно.

І тоді – він дарує мені –

біль 

першої – не відчутої – насолоди.

У день народження мого.

У день Різдва Христового.

Господи, а тепер –

відпусти мене –

додому!..

Поки не заплакала іще. Від того болю…

…В келиху – бульбашки хмільні. Зі спогадами граються, дратуючи мене. Але впускаю їх з довірою в нутро своє, у кров, у пам’ять… Музика легка, весела – до такої не звикла – швидко в полон бере моє тіло молоде, після Руслана ніким незаймане. Танцювати хочеться. З чоловіком – чужим насправді – танцювати йду. Руки сильні обіймають ніжно, спалюючи – всю мене – вогнем невидимим – дотла. І хороше мені у танку такому. І – весело, а тому сміюся дзвінко. Вже спалена. Пристрастю власною. Пристрастю – чоловічою. Без любові.

Після ресторації Терлецький мене до якоїсь квартири повіз. Ні про що не запитувала у нього. Бо навіщо запитання зайві, коли все наперед ясно?..

“Цей не зробить боляче”, – по дорозі розмірковувала, острах так і не відпустивши на волю. В уяві моїй п’яній – Руслан із Нестором – співіснували, про біль тілесний та біль душевний щомиті нагадуючи. Ні, я нікого любити не хочу! Бо любов – це завжди біль.

На меблі й речі уваги тоді не звертала. Не існувало нічого довкола. Самі лише бульбашки, що в свідомості моїй – разом із думками надокучливими – так і не розчинилися. І білизна негарна – на мені – сором перед ним – страх перед невмінням власним – жінкою бути. Не тепер… нехай іншим разом… якось… тепер – не хочу, тепер – зле… бульбашки… не розчиняються, не зникають.

“Не бійся, Надю, кривдити тебе не буду, – Терлецький на ліжко мене поклав і по щоках провів лагідно долонею. – Ти забагато випила. Відпочинь”.

Одяг із мене повільно стягує. Очі заплющую і в круговерть якусь шалену втрапляю – весь світ довкола мене кружляє, стрімко обертів нових набираючи. Жахливо, холодно, темно… додому хочу… І провалююся раптом – у прірву – чорну, бездонну…

І сниться мені скеля висока над морем шумним, і якісь ракети страшні, що по небу, наче птахи, літають, вогонь донизу скидаючи. Ніби я пензля із землі хапаю навпомацки, щоб побачене на полотні зафіксувати, а пензель ворушиться між моїми пальцями – хробаком дощовим слизьким стаючи. І я кричу від жаху такого. І – прокидаюся. Поруч зі мною Терлецький спить, ковдрою вкритий. Чужий мені чоловік. Я в самій білизні.

Вже ранок. Вже сонце у вікно злодійкувато зазирає. Вже “перст Божий всеблагий” розпочинає свій суд земний. Тут, у цій кімнатці – тісній, незвично умебльованій. Повільно очима нишпорю довкола себе: люстро велике на стіні, над люстром – годинник старовинний, зупинений, на іншій стіні – натюрморт квітковий у тонах пастельних, кілька офортів і ню – красиве тіло дівоче на тлі яскраво-червоному. Стіл дерев’яний, плетене крісло-гойдалка біля столу. На кріслі – наш одяг, недбало до спільної купи скинутий, тужить.

Негайно звідси тікати! – вирішую. Але голова моя до подушки – бульбашками нерозчиненими, наче кайданами важкими – прикута, підвестися – несила. Води хочеться. Холодної. Ніби я вже у пеклі горю.

І тоді – уявляю, лежачи: як злість моя на Нестора – за нелюбов його – поза межі власні – раптом – вихлюпує. Бо сила зла – велика занадто, аби в серці одному триматися.

І – у відчай всеохопний перетворене – зло – усе вище й вище – із нутрощів моїх – викочується, галушкою глевкою поперек горла стаючи, аж – задихаюся, аж – нудить мене…

“Надю, доброго ранку, – Терлецький крізь сон зі мною вітається. – Болить голова?”.

“Угу”, – відповідаю.

Тоді він ковдру убік відкидає, встає, обходить ліжко – аби мене на руки взяти і в душову на руках віднести. Білизну скидаю, його вже не соромлячись. Струм холодний через голову до ніг – пронизує, тверезість повертає швидко. Вода мене збуджує. Чекаю, тремтячи, що Терлецький спокусою запалає і свіжість оцю ранкову зі мною розділить.

Вже – поруч… Вже відчуваю, як під потоками крижаними напруга його чоловіча тіла мого, вкотре воскреслого, торкається гаряче.

“Усе буде так, як ти сама захочеш”, – каже мені.

“Хочу, аби боляче не було”, – відповідаю пошепки…

…Нестор, заміру мого лихого так і не розгадавши, на спину мене перевертає. Сам – поруч, на краєчку ліжка – примощується. Блискавку на сукні моїй новій, модній повільно опускає донизу.

Останні схлипування у собі приборкую. Мовчанка страшна поміж нас виростає, нас живцем розтинаючи.

І що тепер буде?” – у себе самої запитую подумки.

Оголені груди мої молоді з вустами чоловічими напружено зустрічаються. І – зустріч оця – що спрагу придавлену і прадавню погамувати здатна – священною миттю – для нас обох – несподівано стає.

“Я люблю тебе”, – сльози останні ковтаючи, промовляю до Нестора тихо.

Руками худими, ніби зміями едемськими, довкола його шиї обплітаюся. Відчуваю, як лоно – довірливо – чоловікові назустріч відкривається. Без страху жодного. Тільки – з любов’ю. І груди мої – все тугіше й тугіше – в поцілунках солодких і щедрих розкошуючи – стискаються, двома крапками твердими стаючи.

“Я люблю тебе”, – голосніше, впевненіше повторюю.

Наче у помсті лютій – білизну тонку на мені рве – за ґудзики. Із паском своїм шкіряним широким боротьбу веде переможну, хутко одяг увесь із себе скидаючи.

І в обійми мої повертається знову. Очі – очам, а вуста – вустам віддаючи до рештки – повільно, тілом усім тремтячи, в мене – тріумфально – входить – чоловік – якого – кохаю!

О, Господи, невже муки мої недаремними були?!..

Невже – це – не сон?

І тоді –

“Я люблю тебе!” – щодуху кричу йому в обличчя,

крику власного не соромлячись. Нічого вже не боячись.

“Люблю тебе! Кохаю!” – голосніше кричу.

Вуха свої долонями затуляє, не витримуючи крику такого, обіч мене – із мене виходячи – падає – “ззззамовкни…” – крізь зуби – судому страшну від себе геть женучи – просить. І – замовкаю. Тихо стає – на мить одну.

І тоді – сама – на Нестора сідаю – д’горі – вершницею зухвалою.

Стогони любовні – до ритму сплетених тіл долучаючись – гармонію величну довкола нас творять. Очі заплющивши, видива казкові в уяві своїй викликаю: сни, що картинами стали колись давно, звуки, що серце
моє вразливе дитяче неземною благодаттю наповнювали… Сосни – високі, живі – мовою таємною бесіду між собою ведуть, сосни – високі, живі – і я поміж них танцюю радісно, кружляю, вгору підіймаючись, кружляю над ними… опиняюся високо… і музика, у дорослішанні загублена, із піднебесся десь вибухає раптом звуками срібними, золотими… І – дощ теплий – на мене – води небесні проливає… І – силу нову у собі відчувши – по очищенні такім – найвищої точки напруження власного сягнувши – відпускаю – повільно – солодко – гучно – потоками щедрими – себе – від себе – до чоловіка – відпуск…

“…аааааааааааааааааа-ю!”

Дивна така любов. Роман-соната. – Київ.: Нора-друк, – 2010. – 208 с. (серія “Популярні книжки”).

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.


Загрузка...