Секрет популярності одного з найвидатніших портретів епохи Відродження криється не тільки в геніальності його автора.

Як створювалася «Мона Ліза»

Вважається, що Леонардо да Вінчі почав роботу над нею в 1503 на замовлення флорентійського бізнесмена. Це портрет дружини підприємця Лізи Герардіні. Художник писав картину понад десять років, але і не закінчив її.

Протягом усього життя Леонардо да Вінчі проводив новаторські дослідження законів оптики. Ці знання допомогли йому відкрити і використати незвичайні художні прийоми під час створення картин. «Мона Ліза» не виняток.

Художник застосував повітряну перспективу та створив ілюзію глибини, зробивши дальні зображення більш туманними. Крім того, да Вінчі використав сфумато — тонку градацію квітів, яка пом’якшила краї форм. Але не ці художні прийоми зробили картину по-справжньому відомою.

Звичайно, все це революційна живописна техніка. Проте історія мистецтва знає безліч визначних робіт. Чому саме «Мона Ліза» стала настільки популярною? Відповідь на це питання перебуває поза полотна.

Як «Мона Ліза» стала культовою

Після смерті Леонардо да Вінчі полотно почав виставляти на публіці король Франції Франциск I, який став першим власником картини. В 1550 італійський художник і мистецтвознавець Джорджіо Вазарі опублікував біографії своїх співвітчизників – майстрів епохи Відродження. Книгу переклали на кілька мов і широко розповсюджували, а «Мона Ліза» в ній описується як «гіпнотична імітація життя».

Згодом портрет Лізи Герардіні став одним із найзавидніших творів французької королівської колекції. Він висів у спальні Наполеона, а коли нарешті потрапив у Лувр, люди часто приходили туди, щоб на власні очі побачити картину, яка раніше належала скинутим аристократам.

У ХІХ столітті європейські фахівці ще більше роздмухали значущість «Мони Лізи». У 1854 році арт-критик Альфред Дюменіль асоціював її посмішку із «зрадливим потягом». Через рік поет-романтик Теофіль Готьє написав про її «насміхливі губи» і «погляд, який обіцяє невідомі задоволення». А в 1869 мистецтвознавець Уолтер Патер описав портрет як «уособлення позачасової жіночої краси».

На початку XX століття «Мона Ліза» обросла захопленими відгуками, але все ще не набула статусу культової. На новий рівень популярності вона вийшла після крадіжки у 1911 році. Крадіжка картини потрапила до заголовків газет, а люди збиралися біля порожнього місця в музеї, де раніше висіла картина.

Скляльник Вінченцо Перуджіа, який вкрав «Мону Лізу», два роки зберігав її у валізі з подвійним дном, а потім домовився про продаж в Італії. Він вважав себе патріотом, який повертає витвір мистецтва на батьківщину. Поліція не оцінила такого патріотизму. Злодія одразу заарештували, а картину передали до музею. За тріумфальним поверненням, зрозуміло, були нові заголовки в газетах.

Також буде цікаво:   Думи

Наступні десятиліття теж були насиченими: художник-концептуаліст Марсель Дюшан висміював картину, за нею полювали нацистські колекціонери творів мистецтва, джазовий співак Нет Кінг Коул виконував пісню про неї, а багато відвідувачів музею намагалися зіпсувати її за допомогою каменів, фарби та кислоти.

«Мона Ліза» досі перебуває в Луврі, але вже в куленепробивному корпусі, який захищає навіть від землетрусів. Ця картина залишається не лише яскравим зразком портретного живопису епохи Відродження, а й свідченням того, як суспільство «створює знаменитостей» та підтримує їх статус.