Сьогоднішня гостя журналу “PIK” – це письменниця Валерія Чорней. Її серце є відкритим, глибоким та повним таланту. А її погляди на світ зовсім інакші від більшості. Нині Валерія поділиться з нами своїм зворушенням від Всесвіту. Також письменниця зацікавлює своїм баченням найпростіших речей. Ви зможете відчути доторк її слів на своїй душі, і вони змусять вас замислитись…
Автор фотографії – Христина Стринадюк
Розкажи про себе.
Гуцулка. Народжена на землі Карпат. Яким було моє молоко? Дитиною я пила гори. Виросла в артовій атмосфері в будинку різьбяра. У дорослому житті частиною мого Всесвіту стали редакційні будні в просторі міста зі старовинною архітектурою. Моя перша книга “Яблуко в тайстрі” подарувала мені мандри рідною країною та листи від вдячних читачів. Нині мрію про велику скляну веранду, яку обладнаю під майстерню. У ній я буду піклуватися про красу тварин, адже нещодавно опанувала секрети грумерської майстерності.
Найбільше відчуваю життя, коли бачу людей з добрими очима, перетинаю цікавий ландшафт та чую оповідки від старожил.
Хто ти за професією?
Журналіст. Грумер.
Журналістиці віддала 10 років свого життя. Про красу тварин піклуюся від 2017 року.
У якийсь момент я зрозуміла, що через листи навчилася надсилати людині дерева, світло, крила.
Як почала писати?
Моя література має два початки: з особистої історії та із редакційних буднів.
Чуттєвість моєї творчості бере початок із листів до чоловіків, які торкалися мого серденька, були моїми музами. У листах я намагалася якнайтонше передати свої зворушення від Всесвіту, знайти ті слова, які хоча би трішки зуміли розкрити почуття. Я зараз не розповідаю про примітивну романтичну писанину. Це глибокі листи, в яких я роками вчилася натуралістично змальовувати звуки, доторки, аромати, світло. Це листи, в яких я прагнула передати ритм Всесвіту; розкрити красу й глибину ідей (витівок, мрій, бажань). Це листи, в яких я говорила до дорогесенької людини. Це листи, разом з якими до конверту я ховала сентиментальність, віру, надію, любов. Це листи, які я навчилася наповнювати своєю магією. Це листи, в середину яких мій дорогесенький адресат міг “провалитися”… У якийсь момент я зрозуміла, що через листи навчилася надсилати людині дерева, світло, крила. Я навчилася у своїх листах будувати Всесвіт і запрошувати до нього дорогу людину. Так почала бути моя література.
Водночас, моя література бере початок зі світу журналістики. Працюючи кореспондентом, я багато подорожую, записую інтерв’ю, життєві історії, готую історичні та культурні статті тощо. За спиною десять років роботи у ЗМІ, разом з героями своїх матеріалів я пройшла добрячу життєву школу. Цей безцінний досвід добряче витесав мій стиль, навчив приборкувати надмірну емоційність в тексті та відповідати на запитання: “Навіщо я це пишу? Яка ідея моєї книги? Що я можу дати окремій людині своїм твором?” Звідси бере моя документальна манера: навіть якщо я фантазую незвичайний сюжет, я обов’язково знайду прототипів для своїх героїв.
Нині під час грумерської роботи я дізнаюся вражаючі життєві історії від власників тварин. Звідси візьме початок мій новий стиль.
“Якщо десь існує Грушевий Всесвіт, то його необхідно шукати у моєму нотатнику”
Яке у тебе хобі крім письменництва?
Письменництво – це не є моє хобі. Це дихання. Це те, як я лунаю у Всесвіті. Це є моє серцевина. Прикрашають мою серцевину декілька пристрастей: любов до відвертої фотографії (жанр “ню”), творчість художників-примітивістів, особливо Марії Приймаченко. Також маю дивакувате захоплення, яке робить мене щасливою. 13 років у цікавих людей запитую: “Які на смак груші?” Кожна відповідь є неповторною. А моя улюблена – це відповідь фотохудожника Руслана Лобанова: “Груші – терпкі. Неважливо, достиглі вони чи ні”. Варто розуміти, що це відповідь митця, який у своїх відвертих фотографіях розкриває красу жіночої душі та тіла… Якщо десь існує Грушевий Всесвіт, то його необхідно шукати у моєму нотатнику.
А ще я дуже люблю їздити на велосипеді в оранжевому повітрі (таке повітря буває, коли сідає сонце). Під час мандрів вишукую красиві покручені дерева та роблю їхні фотографії. У мене чимала колекція таких світлин. Але як і грушевими відповідями, цими світлинами я ще не готова поділитися зі світом.
Я не дуже розумію слово “хобі”. Але давайте пролунає ось таке: “Колекціоную світлини маленьких покручених дерев та відповіді про те, які на смак груші”.
Автор фотографії – Христина Стринадюк
Література є важливою частиною твого життя. Яка головна мотивація у всіх письменників або твоя особисто?
Я не можу відповідати за інших письменників про мотивацію в їхньому житті. Також я ніколи не шукала мотивації для того, щоби писати. Можливо, мотивація потрібна для досягнення якогось спортивного рекорду. Я вже зауважувала, що література – це є моя серцевина. Я пишу лише тоді, коли переживаю глибоке зворушення від Всесвіту. Це дуже сильні, високовольтні почуття. За такими зворушеннями приходить усвідомлення чогось важливого, тоді й розпочинається моя література. Я не муштрую себе мотиваціями. Усе що мені потрібно – це бути відкритою до світу (говорити до людей, відчувати будинки, не боятися зазирнути у вікна), і тоді обов’язково приходить мить, коли я хочу заговорити до Всесвіту через свою літературу.
Розкажи про ідею твоєї першої книги “Яблуко в тайстрі”.
“Яблуко в тайстрі” – це роман-містерія. Книга народжувалася у моїй душі усе життя. Це переосмислення мого гуцульського етнічного коріння, сили народного мистецтва, долі країни. Присвячений твір пам’яті мого батька, який був карпатським різьбярем.
Це книга про два види сердець: одне вміє глибоко бачити свою націю та, зокрема, через мистецтво перетворювати її у безсмертний, непереможний національний міф. А інше серце осліпло, ніколи не вміло витворювати своєї країни.
Написання книги тривало 13 років: я намагалася словами витворити те, що художники-примітивісти творять фарбами. Головний редактор “Видавництва Старого Лева” Мар’яна Савка зауважує, що моя книга – це роман-вітраж. Твір складається з кольорових скелець. Сторінка за сторінкою скельця об’єднуються і утворюється вітраж. “Кожен із шматочків цього вітражу – це певний символічний знак. Потім ці знаки виливаються у загальну палітру гуцульського Всесвіту”, – вважає Мар’яна Савка.
Чого ніколи не буде у твоїй творчості?
Права на безнадію.
“Ти можеш написати так, що люди повірять в те, що вони сьогодні торкалися кита…”
Як давно ти пишеш і коли вперше повірила у себе?
Гадаю, що моя розповідь про написання листів та редакційні будні є відповіддю на дане запитання. Але доповню ще історією про те, як я повірила в свої слова.
“Дорогесенький, мені снилося, що я пливу на спині кита. Шкода, що це був лише сон”, – написала я колись чоловікові, який був моєю музою. Ці слова були частиною великого листа, в якому я описувала свою подорож синім китом.
“Хіба лише сон? Господь подарував тобі слова, завдяки яким я сьогодні разом з тобою мандрував на спині кита. Я ніколи не відчував такої втрати реальності, як від твого листа. Вірніше, це була втрата однієї реальності та пізнання іншої. Ти можен написати так, що люди повірять в те, що вони сьогодні торкалися кита чи куштували груші. Я сьогодні повірив. Мій день не такий, як усі. Я багато усміхаюся людям і дуже хочу подарувати їм казку про китів”, – приблизною такою незабутньою була відповідь на мій лист.
Якщо говорити про якісну журналістику, окремі потужні статті чи сюжети можуть рятувати життя, змінювати світогляд, давати відповіді на болісні запитання. Це усе може і книга. Я вірю у це, бо мала такий досвід у ЗМІ та зі своєю першою книгою.
Я багато років купляла мандаринки з листочками й уявляла сади, в яких вони були зірвані. А сьогодні вперше доторкнулася до помаранчевого дерева.
Звідки ти черпаєш ідеї?
Кожен день є великою коштовною ідеєю. Тільки і треба, що щиро прожити його.
Автор фотографії – Христина Стринадюк
Як сьогодні ти прожила свій день?
Я люблю вишукувати на ринку мандаринки, які продаються разом з листям. Це краса. Звідси взяла початок моя фантазія про те, якими є мандаринові дерева (форма листя, доторк, аромат, повітря навколо, людина, з якою хочу поділитися цим)… І ось саме сьогодні я відвідала оранжереї Національного ботанічного саду імені Миколи Гришка. Там я розшукала помаранчеве дерево, на якому красувалися достиглі плоди. Пізно ввечері я написала про це художнього листа чоловікові, який надихає. Це довгий лист. В ньому згадується про те, як я вийшла з тропічних оранжерей на вулицю з прохолодним березневим повітрям, але не замерзла. У мені було помаранчеве дерево. Навколо на самокатах мчалися щасливі діти і я пообіцяла собі, що в травні повернуся до саду. Буду також мчатися на самокаті безкінечними алеями і губити за собою помаранчеве світло.
Що ж… Отакий простенький помаранчевий день. Я багато років купляла мандаринки з листочками й уявляла сади, в яких вони були зірвані. А сьогодні вперше доторкнулася до помаранчевого дерева. Щаслива. Натхненна.
Щоби майстерно виписати один з розділів другої книги, я опанувала нову професію (грумер).
Є щось незвичайне під час твого процесу написання книг?
Я не люблю голої фантазії. У своїй першій книзі я пережила те, про що пишу. Герої мають реальних прототипів. Будинки існують насправді (спершу я заходжу до них, потім говорю до мешканців, ще пізніше досліджую історію, адресні книги в архівах). Також більшість діалогів свого часу були промовлені насправді.
А щоби майстерно виписати один з розділів другої книги, я опанувала нову професію (грумер).
Ящо говорити про журналістику, якій ти віддала 10 років свого життя і яка, відчувається, впливає на твій підхід до написання книг… Які сюжети зворушили найбільше?
Це історія про жінку Єлизавету, яка врятувала лелеку з пораненим крилом. Хвора птаха залишилася на зимівлю в будинку пані Єлизавети. Та ще й не одна птаха! До пораненого лелеки приєдналася його кохана. У вдячність за доброту, лелеки не один раз кидали квіти на стріху жінки з прекрасним серцем.
Також це історія про героїню, якої вже немає з нами. Анастасія Тарнавська-Кіт – жінка, яка вижила в жахітті Норильського повстання політв’язнів сталінських таборів та мала на чолі тавро у вигляді Тризубу України. Наше інтерв’ю тримало декілька годин. Це дуже моторошні розповіді… Після почутих жахіть, з моїх вуст злетіло запитання: “Як ви зуміли жити, коли у вашій долі було стільки пітьми?” Відповідь, яку я отримала від старенької прекрасної бабусі, згадую щодня багато років: “У світі значно більше світла. Ось планую полетіти до Австралії. Там гарний колір і пора би мені вже побачити коалу”.
А ще це історія про Володимира Шарлея, який вижив після медичного експерименту в Дахау. Статтю можна знайти в Інтернеті під заголовком: “То було пекло…”
Що порадиш письменникам-початківцям?
Чи це буде документальна історія, чи фентезі, чи любовна поезія, пишіть тоді, коли ви глибоко проживаєте кожне слово і хочете поділитися з Всесвітом своїм потрясінням. Такі слова легко відчути – їх просто неможливо не написати. Ви їх не будете видушувати із себе. Вони будуть такими ж природними, як і ваше дихання.
“Істинна краса Всесвіту бере початок з любові та доброти”.
Твої улюблені книги?
Поезія Ліни Костенко. “Лісова пісня” Лесі Українки. Збірка поезії Рози Ауслендер (найкоханіша з усіх книг). Поезія Зельми Меербаум-Айзінгер. “Опале листя” Габріеля Гарсії Маркеса. “Свято, яке завжди з тобою” Ернеста Хемінгуея. “Сховище. Щоденник у листах” Анни Франк. Подорожні нариси Жака-Іва Кусто. “Подорож на “Кон-Тікі” мандрівника Тура Хейєрдала. Листи Фріди Кало до Дієго Рівери (частина документальної книги про Фріду від Хейдена Еррери). “Квіти для Елджернона” Деніеля Кіза. “Собаче серце”, “Майстер та Маргарита” Михайла Булгакова.
Маю велику колекцію казок і надто важко якусь із них назвати улюбленою, а іншу – ні.
Гадаю, ви здогадуєтеся, що це список далеко-далеко не всіх моїх улюблених книг.
Яке твоє життєве кредо?
Істинна краса Всесвіту бере початок з любові та доброти.
Що побажаєш нашим читачам?
Любові…
Автор фотографії – Христина Стринадюк
І на кінець, команда журналу “PIK” хоче побажати від щирого серця вірити в дива та завжди радіти кожному дню та кожній хвилині – хоча б за те, що вони не повторні і їх вже не буде ніколи. Завжди радіти життю і ділитися зі світлом своєї душі з ближнім своїм. Любити і берегти природу як рідну матінку. Ніколи не здаватися і завжди відкривати для себе щось нове та цікаве. Не боятися змін та течії життя, а плисти із задоволенням і ловити кожен момент і кожне враження, що дарує нам Всесвіт. Завжди йти вперед до нових вершин і пізнавати себе набагато глибше ніж ми це робимо зазвичай. І найголовніше це – читайте, тому що в книжках цілі історії життя…
Автор фотографії – Христина Стринадюк
Валерія Чорней – українська письменниця та журналіст.
Народилася 24 травня 1986 року на гуцульській землі в домі різьбяра. Рідний будинок та яблуневий сад – у селі Виженка Вижницького району Чернівецької області. Проживає у Чернівцях.
Основна діяльність – журналістика. Пише на культурні та історико-пізнавальні теми. Найбільш улюбленими за десять років роботи журналістом стали поїздки українськими селами та спілкування з людьми своєї країни, а також написання репортажів.
З 2017 року також піклується і про красу тварин, Валерія професійно опанувала секрети грумерської майстерності.
Захоплюється світом фотографії, творчістю Марії Приймаченко. Майже щодня поряд з нею – вірний собака Жужик. Мріє почути спів китів.
Анотація на “Яблуко в тайстрі” від Мар’яни Савки
“Чого тільки не сховаєш до гуцульської тайстри! Скажімо, яблуко — чарівне яблуко пізнання найважливіших для людини цінностей. Або маленьку жінку з трепетним серцем, настільки ж природну, як гірська яблунька, відкриту до світу, вдячну своєму народу, уважну до найменших дрібниць, адже довкола нас стільки знаків, які треба вміти відчитати. Вона шукатиме свою справжню любов, вона рятуватиме митця від сліпоти душі. Бо так, це насамперед роман про людську душу — яка доти жива, доки людина вміє бачити істинну красу”.
