Франко пив усе – пиво, вино, горілку, але помірковано. Його ніхто ніколи не бачив п’яним. Коли він був у Відні, любив ходити до місцевих винних підвалів. Він не був гурманом, але любив добре поїсти. Особливо йому смакували сушені східні фрукти та в’ялений вугор. Любив чорну каву, а чай пив «по-московськи», тобто з варенням.
Через такі факти з їхньої біографії великі письменники не стають менш цікавими. Навпаки – набувають більш людських рис. А отже, стають ближчими та цікавішими для нас.
27 серпня минає 159 років від дня народження Івана Франка. Український історик Ярослав Грицак відзначає, що уже із цього факту – дати народження – розпочинаються міфи про письменника. Насправді Франко народився на два дні раніше. Батьки чекали, чи їхній первісток виживе, тому не поспішали із хрещенням.
Справжнє прізвище Франка наголошується на першому складі, тобто ФрАнко. Так кликали його сім’ю у рідному селі. Наголос змінився, коли Франко переїхав до Львова. Припускають, що це сталося внаслідок слов’янізації його прізвища.
Селянин чи аристократ?
Сам Іван Франко був переконаний, що в його жилах тече німецька кров. Він твердив, що по батькові походить з тих сільських німецьких колоністів, які переселилися до Галичини в перші роки австрійського правління. Дослідження родоводу Франка засвідчує, що насправді його предки жили в Галичині ще до приходу Габсбурґів. Це, однак, не заперечує можливості, що вони прийшли сюди раніше, адже німецька колонізація Галичини тривала ще від княжих часів.
Міфом є і те, що Іван Франко народився у селянській сім’ї. Насправді ж по мамі він походив з давнього шляхетського роду Кульчицьких. Окрім Франка, двома іншими найвідомішими представниками цього роду є відомий козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний та Юрій Кульчицький, герой Віденської битви 1683 року і власник першої віденської кав’ярні. Місцеві шляхтичі ніколи не забували про Франкове шляхетське походження і твердили, що такий талант не міг народитися серед «простих хлопів». Ті, хто близько знав Франка, відзначали його певний духовний аристократизм, а водночас – почуття самовпевненості, свого «я», відваги. Це, на їхню думку, були типові риси шляхтича.
Франкове навернення до селянства відбулося уже в університеті, під впливом Драгоманова. Відтоді він постійно називав себе «мужиком», писав чи говорив про себе як про селянського сина, вигодуваного «чорним селянським хлібом і працею твердих селянських рук», готового «віддати свої сили на службу селянських інтересів» тощо. І ніде ані півсловом він не згадав про своє шляхетське походження.
Франкові доводилося робити «жіночу» роботу
Те, що Франко жив бідно, – правда лише для його юності та молодості. Він народився у заможній сім’ї, по смерті батьків виживав з репетиторства, тому і грошей вистачало не лише на їжу, а й на книжки. А в університеті йому як збіднілому й осиротілому шляхтичеві давали стипендію. Франкові голодні роки почалися у Львові по його першому арешті й ув’язненні за соціалізм. Його позбавили стипендії, а репутація арештанта закривала дорогу до державної кар’єри. Він змушений був жити лише з гонорарів. А оскільки вони були в ті часи невисокими, то жив він майже впроголодь.
Ситуація змінилася, коли він одружився з киянкою Ольгою Хоружинською. Ще міцніше Франко став на ноги пізніше, коли за сприяння Михайла Грушевського дістав постійну працю в Науковому Товаристві імені Шевченка. Його податкові декларації свідчать про постійне зростання доходів. Франковий щоденний побут, однак, не став від того більш налагодженим. Його жінка – переконана послідовниця Льва Толстого – не дуже любила готувати чи прибирати в хаті, вважаючи це «излишеством». Тому Франкові часто самому доводилося ходити на ринок по продукти, а інколи навіть і готувати їсти.
«Тричі являлася мені любов»
Насправді любов Франкові являлася значно частіше. Василь Щурат – один із його перших біографів і молодших товаришів з часів навчання у Відні – склав список «Любок Франка». Окрім найпершої і найбільшої любові Ольги Рошкевич, тут фігурують її рідна сестра Михайлина, шкільні учительки Ольга Білінська та Юлія Шнайдер (знана за своїм літературним псевдонімом як Уляна Кравченко) та Франкова пізня пасія Ася Шехович. Найбільшими «відкриттями» в цьому списку є дружина його приятеля Болеслава Вислоуха Марія та перша галицька феміністка Наталя Кобринська. Насправді й цей список неповний. У ньому бракує щонайменше ще чотирьох імен. Франкова часта закохуваність була пов’язана з його творчістю. Щурат записав такий діалог між Кобринською і Франком:
– Ви в мені любитесь?
– Я не тільки у Вас, але в багатьох. Мушу, щоб писати любовні поезії.
Перше кохання
Першим сильним почуттям юного Франка було його кохання до попівни Ольги Рошкевич. Спочатку Іван Франко навіть не знав, як з нею поводитися. А ще думав, що дівчина, в яку закохався, має говорити якось незвично. Відтак перші листи до неї писав німецькою мовою.
Батьки Ольги спочатку заохочували її дружбу з Іваном, сподіваючись, що він зробить блискучу кар’єру. На той час Франко навчався у Львівському університеті, навколо нього гуртувалася прогресивна молодь. Однак невдовзі на гурток демократичної молоді здійснила наліт поліція, заарештувавши Франка та його прихильників. Поета виключили з університету, сім місяців він пробув в ув’язненні. Після цих подій батьки Ольги заборонили молодому поетові з’являтися в їхньому домі.
Хоч напередодні двадцятирічний Франко уже офіційно попросив у батьків Ольги її руки і, незважаючи на те, що мужчина в Австро-Угорщині вважався повнолітньою особою лише у 24 роки, пропозицію було прийнято. Щоправда, була умова: Іван та Ольга вважатимуться зарученими, але весілля справлять лише тоді, коли Франко вивчиться та дістане посаду.
Попри заборону зустрічатися, Іван та Ольга ще протягом десяти років через друзів листувалися. Ольга Рошкевич теж кохала Франка. Її останнім проханням було, щоб листи від Франка поклали їй у труну, під голову – як найдорожчий скарб її життя.
«Одружився без любові»
Про шлюб Івана Франка із Ольгою Хоружинською говорили, що це сокровенна мрія українського народу, розділеного кордоном. До речі, під час весілля наречений на вигук «Гірко» не знав, що робити, адже в Галичині тоді ще такої традиції не було.
Згодом Франко у листі своєму другові Агатангелу Кримському зізнався: «З теперішньою моєю жінкою я одружився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою (себто наддніпрянкою), і то більш освіченою курсисткою… Но то дарма. Судженої і конем не об’їдеш».
Писав сам собі листи
Одна з найромантичніших історій із життя Івана Франка – це його кохання до шляхтянки Целіни Журавської. Дівчину він уперше побачив і закохався в неї за прозаїчних обставин – вона сиділа за касовим віконцем, бо працювала на пошті у Львові. Щоб бачити її знов і знов, поет неодноразово писав сам до себе листи і сам їх відбирав.
Але це не допомогло. Гордовита красуня не могла покохати «русина» з рудим волоссям у вишиваній сорочці, з простими манерами. Ця невзаємна любов мучила Франка багато років. Схиляючись перед своїм ідеалом, поет писав: «Я не тебе люблю, о, ні, люблю я власну мрію!»
Від чого помер Франко?
Франкові найближчі знайомі та його лікарі твердили, що його хвороба дуже давня, що вона тягнеться від часів його докторантури у Відні. В особистому архіві Франка зберігся лікарський діагноз. Там перелічено цілий букет хвороб. Але найнебезпечнішим у тому списку був сифіліс. Цей діагноз підтверджував і Василь Щурат, який рік мешкав разом з Франком у Відні на квартирі.
У ті часи це була одна з найпоширеніших хвороб: на неї страждало щонайменше 10% міського населення. Вона була особливо поширеною серед митців та революціонерів – тих двох середовищ, що виступали проти лицемірства суспільної моралі та пропагували «вільну любов». До обох належав Франко. А тому його шанси захворіти були, якщо можна так сказати, вдвічі вищі за середні. Лікарі, які лікували покоління революціонерів 1917 року, зізнавалися, що ця хвороба серед їхніх пацієнтів була масовою. До речі, тоді серед митців побутувало повір’я, що у своїй останній стадії хвороба посилює творчі можливості. Тому Гі де Мопассан буквально полював за цією болячкою. У списку справжніх чи підозрюваних геніальних сифілітиків є Ґете і Флобер, Ніцше і Джеймс Джойс.
Сифіліс був продуктом модернізації – таким самим, як індустріалізація, урбанізація, демократизація. Він прийшов у Європу з Колумбом, а звідти ширився у всьому світі відповідно до того, як європейська модель модерності домінувала. На межі ХІХ і ХХ століть Відень був центром модерності, а отже, столицею «продажної любови». На вулицях міста дівчат легкої поведінки було важче уникнути, аніж знайти; деякі з них коштували рівно ж стільки, скільки пачка цигарок чи газета. Східна Європа була одним із головних постачальників «живого товару», зокрема, тому, що східноєвропейські дівчата приваблювали віденських чоловіків своєю «східною екзотичністю». У Відні Франко зустрів своє колишнє велике кохання – київську студентку. Зустріч була шоком для нього. Своє потрясіння він описав у вірші «Привид», який, до речі, вважають першим модерним урбаністичним твором в українській літературі.
Стій, привиде! Скажи, яка неволя
Тебе зіпхнула з радісних вершин?
Хто смів красу й пишноту сього поля
Втоптать в болото і з яких причин?
Чи голод, холод і сирітства сльози,
Чи та жага, що серце рве й скребе,
Що хилить волю, мов та буря лози,
На сей торг ганьби випхнула тебе?
(уривок з поезії «Привид», 1892)
Перший гострий напад хвороби стався з Франком, коли він повернувся з Відня. Хоча після цього він прожив ще майже 20 років, тоді йому здавалося, що життя наближається до кінця. У цих душевних муках народилося багато його творів, серед них і збірка «Зів’яле листя» – вершина творчості митця.
Про Івана Франка не забуває і нинішня українська молодь. У рідному селі поета – Нагуєвичах – відбувається фестиваль «Франко Фест». Під час дійства виступають відомі українські музиканти, письменники читають поезії Франка, а франкознавці ведуть суперечки про неоднозначні факти з його біографії. Цього року фестиваль через події на сході України не відбувся. У 2013 році гурт «Один в каное» на фесті презентував пісню на слова «Човен», яка набула неабиякої популярності в прихильників гурту.
Автор: Підготувала Анастасія ПЕРЕДРІЙ
