У світі, перенасиченому галасом, де кожен пост у соцмережах вимагає миттєвої емоційної реакції, південнокорейська письменниця Сон Вонпхьон пропонує нам щось радикально протилежне: портрет порожнечі. Її дебютний роман «Мигдаль» — це не просто історія про дорослішання; це хірургічно точне дослідження того, що саме робить нас людьми.
Світ без кольору
Головний герой, Юндже, народився з алекситимією — неврологічним розладом, через який він не здатний ідентифікувати та виражати почуття. Його амигдали (мигдалеподібні тіла в мозку) занадто малі, щоб розпізнати страх, солодкість симпатії чи гіркоту розпачу. Для Юндже світ — це набір інструкцій. Його мати та бабуся розклеюють по дому стікери: «Коли хтось посміхається, посміхнись у відповідь», «Коли хтось каже щось сумне, схили голову».
Сон Вонпхьон майстерно вибудовує наратив від першої особи. Текст позбавлений пишномовних метафор, він сухий і прозорий, як лікарняний коридор. Цей стилістичний вибір є блискучим: ми бачимо світ очима того, хто не може відчути його смаку, і саме ця емоційна стерильність створює неймовірну напругу.
Трагедія як експеримент
Справжнє випробування для Юндже настає в переддень Різдва, коли безглуздий акт насильства руйнує його маленьку родину. У сцені, яка в руках іншого автора могла б перетворитися на дешеву мелодраму, Сон залишається вірною своєму герою. Юндже спостерігає за трагедією з відстороненістю науковця. Його нездатність плакати над уламками власного життя викликає у читача значно сильніший щем, ніж будь-яка істерика.
Саме тут роман перетворюється на філософське питання: чи є співчуття вродженим інстинктом, чи це навичка, яку можна вивчити, як іноземну мову?
Дзеркало антиподів
Динаміка роману змінюється з появою Ґона — підлітка, який є повною протилежністю Юндже. Якщо головний герой — це крижана пустка, то Ґон — це некероване полум’я, хлопець, чиї емоції настільки інтенсивні, що перетворюються на агресію.
Їхні взаємини нагадують хімічну реакцію. Ґон намагається «зламати» Юндже, змусити його злякатися або розсердитися, але натомість сам стикається з дзеркалом, яке не дає жодного відображення. Ця незвична дружба стає епіцентром книги. Сон Вонпхьон тонко підмічає: суспільство однаково жорстоке як до того, хто відчуває «замало», так і до того, хто відчуває «забагато». Обох маркують як «монстрів», виштовхуючи на узбіччя.
Мова тиші та сила «Мигдалю»
Переклад, опублікований видавництвом Сафран, зберігає ту особливу корейську стриманість, яка робить історію універсальною. Роман не намагається дати легких відповідей. Він не обіцяє магічного зцілення, бо людський мозок — це не комп’ютер, який можна перезавантажити.
«Мигдаль» — це тривожне нагадування про те, що ми часто сприймаємо свою здатність відчувати як належне. Сон Вонпхьон створила роман, який б’є точно в ціль не через надлишок почуттів, а через їхню початкову відсутність. Це книга про те, що бути людиною — це не лише мати серце, що б’ється, а й мати сміливість розуміти серце іншого, навіть якщо воно здається абсолютно німим.
У фіналі ми розуміємо: мигдаль у нашому мозку може бути маленьким, але простір, який він відкриває для любові, — безмежний. Це обов’язкове читання для тих, хто втомився від штучного пафосу і шукає справжню, оголену правду про людську душу.
Цю книгу можна придбати на сайті видавництва «Сафран»: https://safranbook.com/catalog/almond/
Сон Вонпхьон — корейська письменниця, сценаристка й режисерка. Народилася у 1979 році в сім’ї відомого політика. В університеті спеціалізувалася на соціології та філософії, згодом здобула також режисерську освіту. Має двох дітей.
