Від однієї згадки про вітчизняний кінематограф вам стає зле? Ви вважаєте фільми Олеся Довженка та Леся Курбаса нудними і застарілими? Зітхаєте кожного разу, коли в кінотеатрах зустрічаєте фільми українського виробництва? Вітаю, ви потрапили в оману затятих упереджень та стереотипів, що вміло обплітають своїм павутинням сучасну молодь 🙂
Існує думка, що кіно взагалі з’явилося саме в Україні. Адже у далекому 1893 році інженер Йосип Тимченко розробив апарат «кінескоп», придатний для фільмування та подальшої проекції. «Що тут такого дивного?» – запитаєте ви. Нічого, якщо не брати до уваги, що це сталося за два роки до офіційного створення кінематографа братами Люм’єр. Та, на жаль, ця подія не здійснила такого ажіотажу, як у колег із Франції, яких увесь світ називає батьками кіно.
В Україні далі все відбувалося традиційно, проте дуже швидко: запровадження кінематографа в маси, довгоочікуваний розквіт кіновиробництва і ганебний занепад. Ніякого світового визнання, ніякої віри у роботу співвітчизників. Чому? Тому що молодь вкотре обирає порожній імпортний фільм «на один перегляд» замість української картини дійсно світового рівня. Західна культура передбачає стиль життя і моду на кіно власного виробництва, в той час як українські стрічки помирають у спорожнілих залах кінотеатрів, які чекають на своїх глядачів.
Найбільш необ’єктивною є думка «у нас знімати не вміють», яку все частіше можна почути серед співвітчизників. Однак я вимушена розчарувати скептиків, бо це не так. Якщо фасад українського кінематографа представляє собою руїну, то всередині це розкішний палац: треба лиш увійти в нього, щоб побачити справжню красу.
І якщо ви все ще вагалися або вважали, що краще дочекатися канадську стрічку «Гіркі жнива» про Україну, аніж дивитися наше, то я можу запропонувати вам добірку, яка змінить Ваше уявлення про «що за нудота?» – сучасний український кінематограф.
Варто розпочати з найбільш недооціненої стрічки, яка поринула у безвість і прірву невизнаних шедеврів: вона очолює наш ТОП 5.
«Брати. Остання сповідь» (2013), реж. Вікторія Трофіменко
Драма.
Україна, 2013 рік.
Тривалість: 01:59:00.
Двоє братів впродовж всього життя ділили все навпіл: іграшки, сім’ю, право називатися кращим. Але в їх житті сталася подія, після якої вони не розмовляли один з одним 40 років. Одного дня, в їх маленьке провінційне містечко приїхала письменниця, яка читає в місцевому монастирі лекцію. Серед слухачів – літній чоловік, якого звуть Войтко. Письменниця поступово стає частиною життя Войтка і знайомиться з його братом. Вона стає сполучною ланкою між двома братами, сенс життя яких полягає в протиборстві: хто довше проживе на білому світі.
Фільм з величезним для України бюджетом у два мільйони доларів став причиною не однієї суперечки серед кінокритиків. Нехай вони так і не змогли домовитися щодо оцінки стрічки, на її якість це ніяк не вплинуло. Під час перегляду цього фільму глядач, немов вельможа в убогому селі, який намагається зворушити себе спогадами про дитинство, учнівство і мандри босоніж, сам стає частиною цієї вражаючої історії. Цікаво те, що на вітчизняних онлайн ресурсах фільм здобув оцінку в середньому шість балів із десяти, на відміну від IMDb, де оцінка стрічки становить майже вісім балів. Якщо ми вважаємо український кінематограф недолугим, то чому ж виник такий розрив?
«Гніздо горлиці» (2016), реж. Тарас Ткаченко
Драма.
Україна, 2016 рік.
Тривалість: 01:50:00.
У головної героїні фільму була чудова родина – коханий чоловік та сонечко-донька. Та згодом все почало руйнуватися: спочатку чоловік втратив роботу, донька підросла, того заробітку який жінка мала на власній роботі вкрай не вистачало. Тому, коли хтось зі знайомих запропонував їй поїхати на заробітки до сонячної Італії, жінка погодилась. І от зараз вона повертається на рідну Буковину: в її очах вже немає радості, а під грудьми б’ється маленьке серденько, однак вона їде додому…
«Гніздо горлиці» – це актуальна стрічка про сьогодення емігрантів, які вимушено їдуть за кордон в пошуках кращого життя: виїзд українців на заробітки вже давно посідає одне з перших місць у списку проблем країни. Фільм відчайдушно кричить про цю жахливу тенденцію, та хто слухає?
«Плем’я» (2014), реж. Мирослав Слабошпицький
Драма.
Україна, 2014 рік.
Тривалість: 02:07:00.
Любов і ненависть притаманні абсолютно всім. Але в інтернаті для глухонімих ці почуття відчуваються особливо чітко. В цьому особисто переконується Сергій, який потрапляє в таку спеціалізовану установу. Новачка приймають за всіма традиціями місцевих жителів, якими командує місцева банда. Щоб довести, що він такий же як і вони, Сергій стає співучасником злочину і одним з членів учнів-бандитів. Але одного разу йому доведеться вибирати між любов’ю і новими друзями, адже він закохується в одну з дівчат, що належать ватажкові цієї зграї.
Це немов від’їзд у нове почуття і новий світ: особливістю «Племені» є те, що він є першим фільмом у світі, знятим без єдиного слова – виключно мовою жестів, і при цьому не має субтитрів, інтертитрів чи закадрового голосу. Стрічка сумісного з Нідерландами виробництва була представлена на понад 100 кінофестивалях світу, де отримала понад 40 нагород, серед яких Європейський кіноприз і три призи Каннського кінофестивалю, через що вважається найтитулованішим українським фільмом. Все одно цього замало, чи не так?
«Жива ватра» (2015), реж. Остап Костюк
Документальний.
Україна, 2015 рік.
Тривалість: 00:52:00.
Це фільм про життя, про традицію, про конфлікт двох світів – сучасного і древнього, про природу гір, про долю людську, про любов, про родину, про місце під сонцем, про вогонь живий і про вівчарство – усе це в голові маленького хлопчика, котрий, може, стане пастухом – Іванка.
«Жива ватра» – це голизна лугів і цнотлива правда. Це мистецький документальний фільм, який став підсумком багаторічного дослідження режисером Остапом Костюком гуцульської культури. Він розповідає про життя вівчарів українських Карпат і долю традиційного ремесла в контексті сучасного світу. Це фільм про людське покликання. Про щоденну працю без вихідних і права на слабкість. Про гармонійний світ, який ми втратили, прагнучи комфорту, про дитинство, яке ми залишаємо, начепивши на себе ролі дорослих. Кому як не нам робити свій вибір?
«Такі красиві люди» (2013), реж. Дмитро Мойсеєв
Драма.
Україна, 2013 рік.
Тривалість: 01:34:00.
Холодне сонце, вітер, море, риба… Дві подруги, Марта та Люба, втікаючи від метушні великого міста, оселились на березі моря якнайдалі від людей. З Любою її щаслива родина: добрий, дивакуватий чоловік та восьмирічний син. У Марти – невдалий досвід у шлюбі, успіхи в рибальстві, піаніно та самотність. Разом вони влаштовують домашні вистави, читають вірші та слухають музику. Проте Марті не вистачає справжнього тепла. Так в її житті з’являється Іван – невдаха-письменник, якому належить вирішити, чи вартий він сильних почуттів та чи зможе він ще покохати.
Фільм «Такі красиві люди» схожий на японське хоку, що простими засобами передає сутність людського існування та яскравість почуттів. Це п’янка та ніжна ода усім відлюдникам і мандрівникам, які шукають своє місце у цьому світі. Стрічка вражає кількістю неймовірно гарних видів морського узбережжя та його околиць. На півтори години ви розслабляєтеся, насолоджуєтеся пейзажами, мрієте про таке гарне і неосяжне море. Хіба не чудо, коли можна зануритися з головою у кіно?
Щойно опала ідея великого відродження українського кінематографа знов здобула право на життя – був прийнятий Закон «Про державну підтримку кінематографії в Україні». Та що далі? Адже успіх вітчизняного кіно залежить від нас самих. Від нашої позиції і готовності до сприйняття продукції українського виробництва. Хіба серце не радіє, коли в Україні знімають дійсно якісне і професійне кіно, яке змінюється, росте, вдосконалюється? Хіба можна жити упередженнями та застарілими стереотипами? Якщо культура починається із нас, то давайте створювати її разом. Культура – це ми.
Автор: Дар’я Антипенко (https://www.facebook.com/dasha.antipenko14)
