Справжнє ім’я Лариса Петрівна Косач. Народилася 25 лютого 1871 року в м. Новгороді-Волинському, в сім’ї повітого службовця – юриста Петра Антоновича Косача, та відомої української письменниці Олени Пчілки.
У зв’язку з переведенням Петра Косача по-службі родина мешкала в Луцьку та Ковелі, а з 1882 року постійним її місцем проживання с. Колодяжне. Саме на Волині минуло дитинство Лесі. Мати доглядаючи, за дітьми ( а їх було 6 ) намагалась дати їм національне виховання. У їхній сім’ї шанували народні звичаї. Діти змалку ходили в національному одязі.
Леся Українка була всього на 1 ? року молодша за свого брата Михайла – Мишу… Миша навчився дуже рано читати, а що Леся навчалася разом з ним, то в 4 роки вона вже зовсім справно читала. А на початку 6-го року життя вчилася писати навмисне для того, щоб написати першого в житті листа до своїх любих дядька та дядини Драгоманових…
Крім читання і забав, робили вони літом і “поважну” роботу, бо завжди мали свій квітник і город, що самі обробляли та доглядали. Леся зовсім маленькою, в 6 років, навчилася шити й вишивати, а як їй подарували тоді нитнички й гольника, то вона шанувала й пильнувала їх більше, ніж усіх забавах. І тоді вже задумувала вишити батькові сорочку…
Хоч до читання й до роботи Леся бралася поважно та пильно й забави в неї були змістовні та розумні, але була вона малою дуже весела й любила співати й танцювати…
Як було Лесі 10 ? років, то вона в Києві почала вчитися з учителями разом з Мишею і всього того, чого й він учився, готуючись вступити до класичної хлоп’ячої гімназії, вчила Леся й стародавні мови – грецьку і латинську. Її мати писала тоді бабуні, що Леся вчить усе те, що й Миша, але ще краще за нього потрапляє в науці. Крім науки, спільної з Мишею, Леся в Києві систематично брала лекції гри на фортепіано, якої її почала вчити ще раніше тітка Олександра Косач. Дуже любила Леся музику і була до неївельми здатна, здатна навіть до композиторства, та, не нащастя могла вчитися всього одну зиму, бо в неї почала боліти ліва рука і не давала грати. Свою журбу, що доведеться відмовитись від музичних занять, вона вилила в автобіографічній елегії “До мого фортепіано”. Через недугу, освіту здобула самотушки.
6 січня 1881 року Леся в Луцьку пішла на річку подивитися, як св’ятять воду, і внеї дуже померзли ноги. Скоро по тому… вона заслабла… Вважали, що то в Лесі гострий ревматизм… Однак од тої пори треба датувати початок Лесеної, як сама жартуючи називала ( мала настільки сильну волю, що могла жартувати і з таких речей ), “тридцятилітньої війни” з туберкульозу, бо то був не гостриї ревматизм, а початок туберкульозу кістки в нозі, що на деякий час пригас, а потім розгорівся знову.
Через недугу Леся вже ніколи більше не вчилася систематично з учителями, ніколи не була в жодній школі, ондак вже була врешті високоосвіченою людиною, знала багато мов, гарно грала, між іншим, часто грала власні композиції – імповізації, яких вона, нажаль, невміла записати.
Рано виявився й поетичний талант. Її вірш “Надія” датується 1880 роком, рідні ж згадують, що стала писати ще раніше. З 1884 року починає друкувати поезії, під псевдонімом Леся Українка. Його їй підказав дядько відомий всім Михайло Дрогоманов, що мав на неї великий вплив.
У 18 років Леся могла рекомендувати приятелям найкраще перекладати з всесвітньої літератури.
У 1890 роціі вона написала для молодшої сестри книжку “Стародавня історія східних народів” (яка згодом у 1918 році була видана, як підручник для національної школи).
Оцінюючи першу книжку Лесі Українки, І. Франко назвав її найважливішим здобутком нашої літератури за той рік.
Схиляємось перед мужністю поетеси: вона творила, долаючи щодня фізичний біль, гнітаючий настрій, зумовлений недугою.
Леся була така “сильна духом”, що не лише сама не тратила мужності, а ще й знаходила в себе снагу підбадьорювати інших…
У листі до М. Драгоманова від 28 липня 1891 року поетеса писала: “О якби мені не та нога, – чого б я в світі натворила!”
Щасливим для Лесі було літо 1894 року, коли вдалося відвідати Драгоманова в Софії. Леся й закрила очі дядькові який помер у червні 1895 року.
У 1903 році вона брала участь у відкритті пам’ятника Івану Котляревському. У цей час Леся активно працює, як драматург.
Письменниця вимушена була виїжджати на лікування в Крим, Єгипет, Грузію. Доводилося долати матеріальну скруту, але Леся, відмовляючи собі в найнеобхіднішому, на власні кошти організувала фольклорну експедицію для запису на фокограф кобзарських дум.
У 1912 році вона закликає громадськість відзначити річницю творчої діяльності І. Л. Франка.
Та залишалися останні місяці життя геніальної письменниці. 1 серпня 1913 року в Сурамі зупинилося серце Лесі Українки. Її тіло було перевезене до Києва поховане на байковому кладовищі, поряд з могилами батька і брата.
- 25 лютого 1871 р. – народилася Леся Українка;
- 1887 р. – навчилася шити й вишивати;
- 1880 р. – датується перший вірш “Надія”;
- 1881 р. – вчиться в Києві разом з братом Михайлом;
- 6 січня 1881 р. – в Луцьку перебувала під-час освячення води;
- 1881 р. – застудилась і почала важко хворіти;
- 1882 р. – постійне місце проживання с. Колодяжне;
- 1884 р. – починає друкувати поезії;
- 1890 р. – Леся написала для молодшої сестри книжку “Стародавня історія східних народів”;
- 28 липня 1891 р. – написала лист до Драгоманова;
- 1894 р. – Лесі вдалося відвідати дядька в Софії;
- 1895 р. – помер дядько Лесі – Драгоманов;
- 1903 р. – вона брала участь в відкритті пам’ятника І. Котляревського;
- 1912 р. – скликає громадськість відзначити річницю творчості діяльності І. Л. Франка;
- 1 серпня 1913 р. – в Сурамі зупинилось серце Лесі Українки;
- 1918 р. – видана як підручник книжка Лесі Українки “Стародавня історія східних народів”.
