Ілля Макаренко – режисер, монтажер, сценарист, прозаїк. Народився 11 травня 1990 року в місті Жданівка Донецької області. Навчався в Донецькому училищі культури на режисерському факультеті. Тривалий час працював на телебаченні.
У 2021 році дебютував як автор, того ж року його роман «Маґнум» увійшов до короткого списку премії «Книга року ВВС». Нещодавно у «Видавництві 21» вийшов друком його другий роман «Кульбабове місто» – про пригоди та випробування головного героя, чиє дорослішання збігається з періодом Майдану і початком АТО. Сімнадцятирічному Кирилові не вдається залишитись осторонь – війна прийшла у його шахтарське містечко і змушує робити вибір. Хто ти є, – розуміє хлопець, – вирішують не книжки, місце народження чи телевізор, а те, за що ти готовий боротися.
Про літературу, Донеччину, автобіографічний досвід і закулісся роботи над книжкою читайте в матеріалі Марини Горбатюк та Іллі Макаренка.
– Із чого почалася Ваша літературна діяльність? Чи відчуваєте вплив письменницької оптики на інші сфери життя, чи може, навпаки – черпаєте з них натхнення?
Перші спроби писати прозу були в студентські роки, коли викладачі змушували строчити сценарії. Від того нудило, але водночас до мене приходили знання й розуміння законів побудови твору. Згодом я вже створював сценарії на телебаченні, виношуючи ідеї для якоїсь художньої книги. Але для цього потрібен був досвід – і життєвий, і емоційний. І мала би бути хороша історія. Достатній досвід та цікаву основу мені дали подорожі, зокрема в Португалію. Там я познайомився з нашою діаспорою, почав цікавитися історією цієї країни й відчув, що в мене йде текст. Так з’явилася перша книга, «Маґнум»: із напівдетективною сюжетною лінією, з пошуками себе, заглибленням в історичні факти та поневіряннями українців за кордоном.
Тому якщо говорити про натхнення – то радше життя дає мені матеріал і впливає на текст, а не навпаки.
– В сучасній українській літературі зʼявляється дедалі більше творів, які осмислюють втрату дому, Ваш роман безпосередньо дотичний до цієї теми. Яким Ви памʼятаєте рідне місто?
Дуже маленьким. Коли приїздив студентом до батьків після Донецька чи Києва, відчував, наче місто з кожним роком ставало меншим. Звісно, після початку війни я певний час заздрив людям, коли чув «поїду на свята додому». Але реальність і події складалися так, що додому не сильно й хотілося. Люди всі змінилися, місто стало чужим. Хоча зв’язок з чимось рідним залишався.
Тоді, коли їхав Києвом і бачив кількість луганських та донецьких номерів на машинах, розумів, що я не один: таких, як я, без дому – багато. А зараз, після початку повномасштабного вторгнення, кількість тих, хто втратив дім, стала ще більшою. І видно це вже не по номерах на машинах, а по очах людей. І цей біль також знаходить своє місце в літературі, і не тільки в літературі, бо про нього треба говорити.
Це про втрату коріння. А це вже глобальна тема для українців.
– «Кульбабове місто» – це метафора чи аналогія? Чи були ще якісь варіанти назви у процесі роботи над текстом?
Були назви окремих оповідань, з яких потім з’явилося «Кульбабове місто». Але це видавалось мілко для цілої історії про тих донбасівських хлопців і про простір, в якому вони жили.
Я перечитував різні документальні матеріали про події навесні 2014-го, перед очима поставало рідне місто – таке, як щовесни – з жовтими кульбабовими дворами. Тобто – в момент найбільшого, найцікавішого естетичного прояву воно було захоплене, тоді ж скинули український прапор.
Коли на перших розділах у мене в голові промайнули два слова, «кульбабове місто», я зрозумів, що іншої назви бути не може.
– У Вашій книзі міський простір постає як самостійний персонаж, що часто визначає думки й вчинки героїв. Чи відчували Ви у процесі написання, що місто впливає на їхні слова чи дії, а не навпаки?
Місце нашого походження впливає на нас завжди. Я намагався зробити героїв такими, щоб вони були продовженням свого міста. Щоб вони з нього не вибивалися. Щоб відчувалося, що втрата рідного міста це частково і втрата крихти власної душі, навіть якщо ти хочеш звідти вирватись і забути ту діру, як страшний сон. В одному з розділів, коли хлопці переховувалися в закинутій будівлі, я описав думки головного героя про те, що він завжди буде дивитися на життя крізь брудне скло того приміщення, скільки б прекрасного він не зробив, прочитав чи подивився – все одно все буде сприйматися крізь призму прожитих років у місці, де він виріс. І це добре насправді. Це те, що нас всіх вирізняє.
Ми маємо берегти своє походження в собі. Я довго цурався Донбасу. Тепер ні.
– Із чого виник роман? Розкажіть, будь ласка, детальніше про закулісся роботи над ним.
Роман виник з пошуку опори, з пошуку землі під ногами. Це часта проблема в еміграції. Коли ти соціальний нуль і треба себе виростити заново. Опору починаєш шукати в собі. Загалом – це спогади про минуле. Я подумав, чому б про це не написати. Минуле – найспокійніше місце, особливо дитинство. Моє дитинство – це Донеччина девʼяностих і нульових. Спробував скласти кілька оповідей, та жодне видавництво вони не зацікавили. Тоді я більш грунтовно підійшов до справи і став розробляти велику художню історію на основі свого досвіду, свого життя, життя друзів. Я зрозумів, що це буде історія про Донбас у період початку війни. Але не трагічна і моторошна, а з хорошим посилом, із грою в шпигунів і бандитів. З надією. Такою, де герой знаходить свою опору.
– Герої роману – це звичайні прості люди, більшість із них – байдужі до того, що відбувається навколо та живуть за принципом «Моя хата скраю, нічого не знаю». Попри це – у творі відсутні карикатурні образи та прямі оцінки. Як Вам вдалося досягнути балансу між чесним зображенням та відсутністю осуду?
Не люблю в творах прямий авторський осуд. Читач із поведінки персонажа має сам зрозуміти, хороший це герой чи поганий. Але карикатурність все-таки в книзі присутня. Наприклад, тітка-комуняка, з якою герой пересікається в перукарні. Це збірний і трохи гіперболізований образ певного прошарку населення тих часів. Та і зараз таких немало. Пам’ятаю, заходиш до сусідки колядувати, а в неї на стіні портрет Симоненка висить. Той, що лідер комуністичної партії, якої вже давно немає, слава Богу.
– Центральний персонаж, Кирило, багато читає, любить дізнаватися нове й перебуває у постійних пошуках, але водночас – нічого не робить зі своїм життям. Це звичайна підліткова інертність чи наслідок формування у середовищі, яке не пропонує сценаріїв майбутнього?
Це моя власна інертність.
– У романі немає жодного «ідеального», «правильного» героя, проте чи є герої, які імпонують Вам найбільше?
А чим Гиря не ідеальний герой? Якби таких було більше, все могло бути інакше. Гиря – єдиний адекватний персонаж. Для головного героя він є опорою, про яку я говорив, приклад і орієнтир. Моральний і патріотичний. Незважаючи на те, що це звичайний хуліган донецького штибу, Гиря втілює в собі суть усвідомленого життя з відповідальністю за себе, свої вчинки, майбутнє.
А ще він фізично сильний, і саме це допомогло йому залізти вночі з українським прапором на трубу котельні. А як він гранату гарно кинув… Цей персонаж – повна протилежність відомого «тітушкового» образу, хоч зовні саме такий.
Серед тих, хто мені імпонує, я б виокремив ще персонажа Марка. Відірваний від реальності, сам собі щось блукає. Секундний персонаж. Персонаж на три репліки. Але з нього, з його мотоцикла народилася ціла книга. Спочатку був «Король блюзу» – оповідання про Марка і загалом про «нульові» в місті, а потім вже з’явилося і «Кульбабове місто».
– У якийсь момент типові підліткові проблеми відходять на задній план – над містом нависає передчуття катастрофи. Чи складно було змінювати тональність роману – від повільного побутового реалізму до майже трилерного саспенсу?
Дуже важко було не загратися в «бойовичок», не випасти з настрою всієї оповіді, дати логічні рішення героям в тих нових обставинах, коли захопили місто. Важливо зберегти органічність. Також для мене дуже важливо було правильно завершити лінію Кирила з батьком – щоб знову відійти від напружених подій до спокійного прийняття і кроку в дорослість. І книжка, мабуть, більше про це.
У «Королі блюзу» і в «Кульбабовому місті» структура та запит головного героя майже однакові. Проблеми героїв не відходять на другий план, радше – у пережитих подіях герої знаходять вирішення цих проблем.
– Наскільки автобіографічним є досвід Кирила – не в плані подій, а в оптиці світобачення.
Якщо говорити про вибір Кирила за сюжетом – в умовах початку війни, поділу суспільства русифікованого регіону, тотальної брехні навколо, потреби визначення, що є добром, а що злом, – це безпосередньо пов’язане з моїм світобаченням і моєю громадянською позицією. Змалку я ріс в українськомовній та україноорієнтованій родині. З часом сімʼя перейшла на російську, але питання національної ідентичності в нас ніколи не викликало сумнівів.
Моя українськість була сформована з дитинства, і саме це мені допомогло під час написання – я чітко розумів, до чого саме, до якого усвідомлення я маю привести свого героя, який робить вибір і торує власний шлях. Завдяки зануренню в історію своєї сім’ї, через бажання захистити себе та своїх друзів, у критичній ситуації хлопець іде на ризик і переживає внутрішню трансформацію. Для цього йому не потрібні були патріотичні гасла, він і сам добре розумів, на чиєму боці.
– Наостанок: чи маєте Ви письменників-провідників, які вплинули на формування Вашого стилю й літературних вподобань?
У студентські роки я сильно зачитувався Ремарком, Гемінґвеєм і на додаток Довлатовим. Мабуть, тому в мене герої безбожно п’ють. А зараз не можу відірватися від польського письменника Щепана Твардоха. Його «Покора», «Король», «Холод» дозволили мені ширше і сміливіше думати про власні ідеї та сюжетні структури. Також Твардох дуже багато робить для України, допомагає нашим збройним силам. Наразі очікується переклад його роману «Нуль» про нашу війну, про наших воїнів на передовій. Намагаюся читати польською, але з нетерпінням чекаю на переклад, і всім раджу ознайомитися з творчістю Твардоха. Це унікальний автор.
