Роман квебекської письменниці Катрін Маврікакіс «Небо над Бей Сіті», відзначений низкою престижних літературних премій (зокрема, Великою книжковою премією Монреаля), є пронизливим і потужним дослідженням того, як історія, яку відчайдушно намагалися поховати, неминуче проростає крізь ілюзії «нового життя». Ця книга — не просто родинна сага; це готична притча про трансконтинентальну травму, написана мовою, що вражає своєю неприкрашеною інтенсивністю.
Ілюзія північноамериканського раю
Дія роману розгортається у 1960 році в типовій повоєнній американській субурбії, у Бей Сіті, штат Мічиган. У центрі оповідання — металевий збірний будиночок на Вероніка Лейн, який стає ідилічною (на перший погляд) кліткою для двох сестер, Деніз та Бабетт. Вони залишили виснажену війною Європу, вірячи в обіцянку Америки: тут, серед барбекю, газонокосарок та нескінченного оптимізму, можна нарешті стерти минуле.
Маврікакіс майстерно протиставляє зовнішній лиск «американської мрії» внутрішній порожнечі та придушеному страху. Сестри, народжуючи «маленьких американців», прагнуть асиміляції — забуття мови, культури, і, найголовніше, пережитого жаху. Однак для авторки американський приміський пейзаж, особливо його «фіолетове небо» — що є токсичним випаром від сусідніх автомобільних заводів, які живлять цей спосіб життя, — є не символом свободи, а метафорою байдужості, що покриває людські страждання.
Фантоми в підвалі: переслідування пам’яттю
Справжнім провідником у приховані глибини родинної пам’яті стає Еймі, дочка Деніз та оповідачка. Вона — друге покоління, яке успадкувало невисловлену травму Голокосту; це дитина, чиє дитинство постійно переслідують нічні кошмари її матері.
Напруга сягає апогею, коли в підвалі нового металевого будинку Еймі робить жахливе відкриття: там матеріалізуються привиди її бабусі Ельзи та дідуся Жоржа, які загинули в Аушвіці. Підвал, цей типовий архітектурний елемент американської оселі, стає брамою до пекла, «смердючим» сховищем європейської трагедії.
Маврікакіс використовує запах як центральний художній інструмент. Затхлий, важкий аромат, що піднімається з підвалу і просочує весь будинок, є фізичним проявом травми, яка відмовляється бути змитою чи забутою. Це сміливий літературний прийом, який підкреслює, що пам’ять — це не лише ментальний процес, а й тілесний, матеріальний тягар.
Стиль та вирок небайдужому небу
«Небо над Бей Сіті» написано у формі монологу Еймі, наповненого нищівним гнівом і відчаєм. Тон роману, на відміну від очікуваної меланхолії, є різким, безкомпромісним і глибоко чорним. Авторка не дає поблажок ні своїм персонажам, які зраджують свою історію заради спокою, ні самому американському ідеалу, який обіцяв захист, але виявився лише новим типом ізоляції.
Цю книгу можна придбати на сайті «Видавництво Анетти Антоненко»: https://anetta-publishers.com/books/251
Катрін Маврікакіс не просто оповідає історію виживання; вона проводить літературне розслідування неспроможності сучасної культури впоратися з наслідками зла. Роман звинувачує «небо у байдужості до наших страждань», але при цьому сам виступає як свідчення та акт незгоди. Це вимоглива, проте необхідна для прочитання книга, що змушує читача зіткнутися з неприємною істиною: щоб жити справжнім, потрібно спочатку прийняти своїх мертвих.
Катрін Маврікакіс опублікувала численні романи, зокрема «Балада про Алі-Бабу», «Останні дні Смокі Нельсона», «Небо над Бей Сіті», «Оскар де Профундіс» і Додаток. Вона є автором ораторії «Омаха-Біч» і повісті про свою матір «Всі букети відсутні». Вона також пише есеї, зокрема Діаманда Галас, Воїн і Горгона та Вічність у прискоренні. Її твори перекладені багатьма мовами й неодноразово отримували нагороди.
