Ракети б’ють по голові: як боротися з тим, що війна може буквально робити нас дурнішими

Чимало людей зараз відчуває суттєве погіршення розумової діяльності — нам складно концентруватися, креативити, запам’ятовувати. Популяризаторка науки й біологиня Ольга Маслова пояснює, що в умовах війни це нормально через древні особливості нашого мозку. І радить, як можна принаймні спробувати це виправити.

Традиційно почнемо із визначень. Коли я пишу про когнітивні здібності, то роблю деяке спрощення та узагальнення, адже відтінки цих здібностей можуть бути дуже різними. Мається на увазі й суб’єктивне відчуття «я менш розумний, ніж колись», і об’єктивні показники: зниження здатності запам’ятовувати та відтворювати інформацію (що, наприклад, важливо для вивчення мов), проблеми з концентрацією уваги, нездатність сфокусуватись довше, ніж на відео у Тіктоці, збідніння лексичного запасу, поява помилок різного характеру (особливо слід звернути увагу, якщо це помилки, яких раніше людина не робила).

Також великою проблемою є брак креативності та нездатність генерувати великі обсяги інформації, наприклад, тексти. У декого проблеми можуть бути пов’язані зі сферою комунікацій, коли людям важче знаходити спільну мову, у когось швидше настає втома від спілкування, а хтось навпаки не може довго залишатись наодинці.

Чому багатьох людей так «поплавило», попри те, що вони у різних умовах: хтось служить, хтось живе під постійними обстрілами, хтось в Україні, але далеко від лінії фронту, хтось навіть виїхав за кордон? Висловлю суб’єктивну думку — бо у нас у всіх мозок воює. Звісно, по-різному, звісно, з багатьма індивідуальними особливостями та відмінностями у залежності від безпекової ситуації навколо. Але вплив є на всіх, тому вважаю коректним використовувати далі термін fog of war (туман війни) не тільки для оцінки стану комбатантів, а й для всіх нас (наприкінці тексту будуть посилання на більш докладні матеріали з деяких тем, про туман війни, наприклад, дивіться пункт 1).

Війна — це загроза. Життю фізичному загалом та його психологічним і соціальним компонентам. Страх померти чи втратити когось доповнюється тривожністю про ризики позбутись дому, умов життя, звичок та соціальних зв’язків. Мозок обирає еволюційно найдревнішу стратегію — битись, бігти чи завмерти. Це дійсно добре працює, якщо загроза різка та нетривала. Мозок не вважає за потрібне у небезпечних умовах підживлювати еволюційно молодші витребеньки на кшталт інтелектуальної творчості чи глибокого аналізу ситуації. Ті ділянки мозку, що відповідають за страх та виживання, буквально «забирають хліб» у тих, що зайняті когнітивними процесами.

Ми непогано вивчили, що робити, коли у печерні часи на нас чатувала небезпека. А от як виживати у небезпеці, яка триває довго і проявляється не тільки на рівні ворожого племені, яке безпосередньо валить на тебе, а й численними відео з місць трагедій та боїв, екзистенційними загрозами та маніпуляціями — ні. Тобто парадокс — у сучасному веденні війни дуже багато інтелектуальних компонентів і високих технологій, але при цьому вона якраз надзвичайно сильно б’є по когнітивних здібностях. Ми буквально сприймаємо дуже багато інформації, намагаємось стільки всього аналізувати й враховувати, що перетягуємо залишки когнітивних процесів на новини та тривожність, а на професійну діяльність, наприклад, може залишитись значно менше ресурсу.

Що тут важливо підкреслити? Зараз нами легко маніпулювати через емоції, підживлюючи страх чи додаючи приводів для тривожності й додумування. Критичне мислення тепер ще більш цінна якість, адже навіть ті, хто не мав з ним проблем до початку повномасштабного вторгнення, зараз можуть потрапляти у пастки.

Ще один фактор — системний вплив ворога на здоров’я навіть тих українців, до яких, на щастя, не долітають ракети та кулі (2). Повітряна тривога вночі та особливо перед світанком порушує наш добовий ритм та впливає не тільки на якість сну (про що я вже неодноразово писала (3)), а й на ментальний та фізичний стан. Порушення циркадних ритмів дає метаболічні проблеми (сюди й шкідливі харчові звички), і багато іншого.

Отже, що ми маємо — людей, умови життя та психосоціальний стан яких так чи інакше змінились із 24 лютого, які весь час знаходяться в інформаційному полі, що наповнене війною на 99%, більшість яких відчули на собі реальну фізичну небезпеку хоч раз за час вторгнення та/або мають близьких, які постраждали фізично, померли чи опинились в окупації. Їхній мозок намагається перетравити все це та не з’їхати з глузду.

Також буде цікаво: Как защитить лицо зимой?

Чому все вищесказане все ж не торкнулось деяких людей? Скоріш за все, це сукупність генетичних та нейроендокринних індивідуальних особливостей та соціальних обставин. Це можуть бути люди, які не припиняли професійну діяльність, наприклад журналісти, можуть бути люди, які знайшли себе у новій соціальній ніші та бачать швидкий результат діяльності тощо. Також їм важливо пам’ятати, що це може бути варіант тимчасової гіперкомпенсації, коли надзвичайна мобілізація організму зараз може призвести до відкладених проблем. Тому таким людям важливо також враховувати зазначені нижче рекомендації та давати собі відпочинок при можливості.

Якщо ви вже втомились читати думки «капітана Очевидність» і чекаєте коли ж буде про те, що з цим всім робити, то ось нарешті ця частина. Окремо хочу виділити тезу про взаємну толерантність, з урахуванням такого масового негативного впливу на мозок. Це не означає, що треба змиритись з цим, але краще мати на увазі всі ці нюанси та тричі подумати перед тим як емоційно реагувати на чиюсь помилку. Тому що усі ці наші реакції — саме те, чого очікує ворог. З приводу цього дуже рекомендую статтю на сайті НАТО, написану ще у травні 2021 (4).

Вимикаємо примусово самонакрут хоч на кілька годин на добу. Якщо є змога — дивимось на щось красиве, природу, дослухаємось до бажань тіла. Робимо щось на кшталт медитації. Так, ми пам’ятаємо, що зараз хтось сидить в окопі для того, щоб ми могли це зробити. Але ми робимо це у тому числі з подякою їм та з прагматичною думкою про те, що якщо одночасно повністю виснажаться і ті, хто безпосередньо воює, і навіть ті, хто ні, то обороноздатність країни не підвищиться. А якщо ми будемо хоч трохи більше у ресурсі (дожили, вперше використала це словосполучення), то за необхідності зможемо замінити тих, хто там зараз і дати їм перепочити натомість.
Залучаємо дрібну моторику. У кожного свої методи й справи, але, наприклад, плетіння сіток та інші волонтерські штуки теж підходять. Ще й частково закривають потребу бути корисним.
Як співавторка книги «Коли я нарешті висплюся?», не можу не підкреслити важливість сну та поваги до циркадних ритмів та свого хронотипу.
Виявляється, ті хто страждає від ПТСР, мають вищі ризики деменції, тому робимо все те, що може уповільнити цей процес: та сама дрібна моторика, фізкультура, відвідування нових локацій, знов сон та правильне харчування, уникання шкідливих звичок та факторів ризику.
Турбуємось про здоров’я наскільки це можливо, щоб фізичний дискомфорт та біль не примножували проблеми.
Не допомагаємо ворогу. Кожного разу, коли на емоціях хочемо щось голосно публічно заявити — перевіряємо інформацію та думаємо, кому це може піти на користь. Не робимо імпульсивних репостів та перевіряємо те, що можемо перевірити.
Якщо ваша робота потребує надзвичайно високої концентрації/фокусу, а ви відчуваєте, що не справляєтесь — працюйте позмінно, за можливості шукайте напарника, щоб знаходитись «на посту» у більш ефективному стані.

Наша задача зараз — зберегти себе фізично і ментально. Допомагати війську та всім, хто працює на перемогу, а також — не заважати, навіть маючи найкращі наміри. Будь ласка, плекайте свою префронтальну кору та допомагайте організму жити.