У видавництві «Брустури» вийшов один із найважливіших романів хорватського модерніста Мирослава Крлежі «На краю розуму». Це гостра інтелектуальна сатира на суспільство міжвоєнної Югославії.
У центрі твору — висококультурний, освічений інтелігент, який стає свідком хвалькуватої й жорстокої промови впливового бізнесмена. Вимовивши кілька чесних фраз про абсурд насильства та моральну сліпоту еліт, оповідач запускає ланцюг подій, що перетворює його життя на публічний суд: преса, чиновники, колеги й навіть найближче оточення повільно й методично знищують його репутацію.
У романі, сповненому іронії, філософських роздумів і психологічної глибини, Крлежа досліджує природу людської глупоти, конформізму, страху й політичного лицемірства. Герой невблаганно рухається до соціальної ізоляції, маргіналізації та тюремного терміну, але зберігає внутрішню свободу — єдине, що лишається людині у світі, де мораль і розум компрометовані владою й натовпом.
Перекладений багатьма мовами і високо оцінений європейською критикою, роман нерідко порівнюють з «Процесом» Франца Кафки — через атмосферу абсурду та безсилля індивіда перед механізмами влади. Водночас Крлежа пропонує унікально балканську оптику, поєднуючи соціальний гротеск, політичну сатиру й глибокий гуманізм. «На краю розуму» — це безжальна діагностика суспільства, яка й сьогодні звучить дивовижно сучасно. Переклад українською мовою зробив Володимир Янцур.
Мирослав Крлежа (1893–1981) — хорватський письменник, драматург і есеїст, одна з найвпливовіших постатей європейського модернізму ХХ століття. Роман «На краю розуму» — ключовий прозовий твір автора, інтелектуально загострена притча про самотність людини, яка наважується чинити опір суспільному лицемірству, насильству та моральній деградації. Творчість Крлежі вирізняється безкомпромісною соціальною критикою, осмисленням руйнівної природи війни і високою есеїстичною культурою письма, що істотно вплинула на літератури Центральної Європи.
У країнах колишньої Юґославії кажуть, що Нобелівську премію отримав Іво Андрич, бо Крлежа був для неї занадто добрим. Є мудре зерно в цій думці, бо проза Крлежі така ж, як його прізвище, — проривно-шипляча, з химерними метафорами, вигадливими реченнями й високим тонусом інтелектуальної напруги. Модерніст і мислитель, Мирослав Крлежа у своєму культовому романі «На краю розуму» перебуває на піку своїх письменницьких спроможностей — або ж у якийсь магічний спосіб, на який здатна лише велика література, іде навіть трохи далі.
Андрій Любка
письменник
І місяць може бути світоглядом
Б’є годинник на катедрі. Чотири ясніші звуки й одинадцять похмурих, чорних гонгів. Спадають удари із дзвіниці церкви мертвого угорського короля, звуки розпливаються над містом срібними, дзвінкими колами, луна таємничої мелодії пливе в напівтемній кімнаті, лине час, дзвонять дзиґарі на церквах, ніч, минула одинадцята, а час тече та тече, не спиняючись ні на хвилину. І саме це найдивніше: час тече біля нас і крізь нас, тече рівнобіжно з нами, та ми все ж випливаємо з нього, і на мить нам здається, що триваємо без руху, а час клусом мчить побіч нас, мов фіакр, а потім знову пливемо поряд із часом і залишаємо його позад себе, на своєму життєвому шляху, забуваючи гавкіт собак і малі злиденні фіакри на загублених станціях… Таємнича їзда триває: волочимо час на своїх возах, стомлені й знудьговані, відтак знову пливемо з ним, мов на кораблі. Ми проникнуті часом, а він тільки завдяки нам набуває своєї ваги. Наше постійне, фізичне, тверде, особисте тривання лише позірне, бо ми теж минаємо разом із минущістю й зникаємо в похмурому просторі, повному звуків і дзвоніння годинників, і ніколи ні одній живій людині не вдасться з’ясувати, що направду означає тривати, пливти, зникати в часі, тож куди прямує й тече час із нами, крізь нас і без нас, і, нарешті, — хай яким це запитання було б дурним і незрозумілим — та все-таки: навіщо?
Ніч літня, а вже є хворе листя. Сьогодні вранці вітер приніс на вікно нашої камери пожовклий листок, сухотний, напівзгнилий, з явними ознаками смерти. На тюремному подвір’ї стояли сьогодні вранці селянські підводи: у підвал скидали дрова; а я, розглядаючи пізніше хаотичну суміш соломи й сечі, кінських яблук і букової кори (що залишилися після селянського транспортування опалу), відкрив у багнюці забутий, відірваний, ще недостиглий плід каштана. Закотився каштан на це сіре подвір’я, затоптав його хтось підкованим каблуком, і було видно, що каштан сам у собі, усередині, у своїй найтемнішій свідомості вже цілковито наладнався на смерть: внутрішньою, ще молочною і влітку набубнявілою сочистою округлістю плоду почала вже розливатися ясно-брунатна, наче кава з молоком, барва стиглости, а отже, осягненої мети, замкненого кола, закінчености, безпредметности, тобто, по суті — смерти.
У часі все здійснює зусилля й усе працює безперервно — терпляче й сліпо. І механізм на годиннику катедри, що дзвонить над цілим містом, як дороговказ до небуття, і води фонтану в старовинному парку за сірим, величезним, масивним дахом будинку суду, і мала черепаха Жеральдина в опрічній камері навпроти, у Матка, під сорок сьомим номером, яка цілими днями вовтузиться в малій коробці, зморщена, одягнена в панцир — незрозумілий, від людини незмірно далекий дилювій. У часі все пливе, усе губиться, усе зникає: плід каштана в колючій соковитій, темно-зеленій лусці, що наїжився, наче якийсь демонічний їжатець, і нетля, що розпачливо шукає виходу із зачарованого кола світла, і наше серце, що б’ється за якимсь, на перший погляд, глибоким, а насправді малозрозумілим планом будови цілого організму; усе пов’язане в часовій мережі, усе вплетене в життєвий серпанок, лише людина відбилася в самотність неспокійної, теплої літньої ночі. Відірвалася людина й не може зорієнтуватися в порожнечі навколо себе й у своїй власній. Людина голодна, людина гризе горлянки іншим двоногим або гине в огні розпусти. Огидні картини блуду, похмурі видіння ненаситної похоті, що підморгують, наче старі повії по неосвітлених вулицях у сутінках алей, незносний тягар плоті, який людина носить у своїй утробі, цей клубок кишок, органів травлення, судин, кісток, нервів, хвилі крови, що б’ють у скронях і заливають людські думки, неначе весняна повінь, вічно голодні нутрощі в нас — це сила, що нами керує, це єдине світельце в пітьмах, а все тече, все минає за тими ж законами, за якими мала черепаха Жеральдина вовтузиться в Матковій коробці, за якими плід каштана готується до осіннього гниття й за якими годинник на катедральному соборі мертвого угорського короля вибиває удари, що велично відлунюють у срібному колі вмираючого звуку, над дахами, над димарями, над алеями, у місячному світлі, у запашному місячному світлі зоряної ночі…
Настає осінь, а коли я починав своє життя на тюремному блощичному сіннику, падали квітневі дощі… Квітень, травень, червень, липень, серпень, п’ятий місяць сиджу в цій смердючій камері, до двадцять другого листопада ще точно вісімдесят шість днів. Вісім місяців я дістав за ту масу образ і наклепів, а судова реприза із зовнішнього, сказати б, сценічно-технічного боку була менш цікавою від прем’єри. Замість Аттили за зеленим сукном сидів пристойний і вилощений пан, замість Гуґа-Гуґа взяв на себе оборону Домачинського пан доктор Аурел Херманський, теж пристойний і вилощений пан, і цілий розгляд, який закінчився вироком, що проголошував мене винним і карав позбавленням волі строком на вісім місяців, минув без якихсь особливих інцидентів. Херманський провадив справу винятково з формально-юридичного погляду, свідки були в замішанні й лицемірили, і щодо об’єктивної істини думки були — як це звичайно буває — поділені. Одні казали, що це не Домачинський витяг револьвер, а я, інші нічого не пам’ятали. Вино, обачність, нерви, особливі обставини, товариські стосунки, правдолюбність, гідність, повага, симпатії та антипатії тощо. Те, що зблиснуло в моїй руці й що свідки вважали за револьвер, було насправді портсигаром, а те, що зблиснуло в руці Домачинського, тільки я один вважав за револьвер: для моїх свідків це був портсигар. З обох сторін помилкові припущення. Мій найголовніший, коронний, так би мовити, свідок, міністр Кробатин, не з’явився до суду через важкий бронхіт, про що була лікарська довідка. Його представник, адвокат пан доктор Ото-Ото, зачитав від його імені заяву, яка в цілому підтверджувала мої зізнання: міністр Кробатин справді мав на руках документ, який безсумнівно засвідчує, що Домачинський був довіреною особою сараєвської поліції в чотирнадцятому році, Кробатин справді запропонував мені цей документ, щоб я вжив його у своєму процесі, проте я відмовився, мотивуючи це тим, «що мене ця річ абсолютно зовсім не цікавить». Міністр Кробатин особливо наголосив, що, на його думку, я мав право на підставі цього автентичного документа зробити висновок, «ніби Домачинський у чотирнадцятому році міг бути таємним агентом сараєвської поліції», проте тепер він, на жаль, не може подати цього доказу, бо повернув його в належне місце. Якщо буде потрібно, він назве людину, яка свого часу сфотографувала цей документ. Що ж до інформації про звільнення Домачинського з посади громадського екзекутора за розтрату, то пан міністр Кробатин подав її мені в найліпшій вірі, але тепер усвідомлює, що піддався безвідповідальній плітці, не підтвердженій фактами. Домачинського справді було звільнено з посади громадського екзекутора, але це було давно, минуло більш ніж чотирнадцять років, причиною звільнення була не розтрата, а лише дрібна нестача в касі. Оскільки ж різницю було своєчасно сплачено (мова йшла, зрештою, про незначну суму), то й справу було закрито цивільним порядком на задоволення обох сторін.
Коли про все коротко: суд пройшов у найбільшій відповідності з вимогами, цілком спокійно, цілком пристойно, установленим законним порядком і на задоволення обох сторін. Я прийняв вирок без протесту (на задоволення обох сторін), адвокат Домачинського пан Аурел Херманський теж, так що таким способом і цю неприємну справу було знято з порядку денного на задоволення обох сторін і в повній відповідності з законним порядком. На тій самій засаді того самого законного порядку я переселився до цієї камери (на задоволення обох сторін), на цей блощичний сінник, лежу на ньому від квітня, і вже п’ятий місяць уповні освітлює мою камеру, креслячи на підлозі освітлений прямокутник вікна, посмугований ґратами на двадцять малих квадратів: п’ять поземних, чотири прямовисні. Лежу навзнак, руки під головою, дивлюся в ясно-зелений, посмугований на двадцять квадратів прямокутник місячного світла й думаю про глибокий і таємний сенс усього, що діється зі мною вже майже рік.
Пливе нудьга (биття дзиґарів на дзвіницях, місячне світло, блощиці, параграфи, міжзоряні та міжнародні відносини), шалено мчаться безголові факти, не знати куди, не знати звідки, і все це відкривається непотрібним і трохи дурним людям, яких мучить безсоння, які не здатні зорієнтуватися в неспокої, які розуміють, що люди в житті не можуть не розмовляти про ціни на ковбасу, про те, як тим або тим параграфом обійти той чи той параграф, як грати в шахи за правилами, які справді великі битви були в історичному минулому, а тепер — що робити з тією купою битв в історичному минулому, з тією безкрайою купою зіграних ігор, поставлених вистав, відбутих процесів і присудів, а купа вже величенька, її без перебільшення можна було б навіть назвати пірамідою людського досвіду… Одне слово, люди на цьому не розуміються або, можливо, все-таки розуміються! Є люди, яким удалося це все зрозуміти! Ні, якраз навпаки: є люди, які не розуміються, проте величезна більшість провадить бухгалтерію (та ще й подвійну), величезна більшість керується законами й кодексами, торгує, подорожує, урядує, величезна більшість не шукає якогось уявного виходу, що його немає і, звичайно, бути не може, величезна більшість гарно, поштиво, скрушно молиться вищим чинникам на цьому чи на тому світі, величезна більшість працює і, отак молячись і працюючи, не страхається власної пустоти. Величезна, згуртована більшість зрозуміла. Їй добре. Величезна більшість: Аквакурті-Сарваш-Дальські, Арпади й Аттили Руґваї, міністри Кробатини й Харамбашевичі, папуги, як Гуґо-Гуґо або Ото-Ото, Петретичі, Фурлані, Даґмарі Вараґонські — усі вони грають у бридж, усі вони хроплять, димлять, і шморгають, і, сурмлячи всіма своїми природними отворами, дають собі раду в усесвіті, і це, здається, єдиний слушний метод: перепускати вітри крізь себе, мов через сопілку, а до того ж наповнювати навколишній простір своєю високою суспільною функцією. У сні або наяву людина хропить, і це єдиний спосіб на розв’язання загадки всесвіту. Отже, треба хропіти й бути задоволеним гідністю свого хропіння. А я от не хроплю, мене мучить безсоння. Коли б я міг висловитись образно, патетично, може, й старомодно, то сказав би, що мало лікті не гризу у своїх самотах, що не сплю, пильную, що перетворився на найпильнішого сторожа власного сумління. У диму, у брехнях, у страху й нудьзі я прислухаюся до биття нічних дзиґарів, і моє неспання, мої нічниці, нічне пильнування самоти в мені мають, а разом з тим і не мають якоїсь особливої ваги.
Щоб примирити в собі свої власні суперечності, щоб піднестися над баламутно заплутаними ситуаціями, людина повинна впорядкувати безладдя в самій собі та навколо себе, вдихнути глузд у загальне безглуздя навколо себе та в собі самій за допомогою певного методу самозахисту, що його в повсякденному житті вульгарно називають «світоглядом».
От, наприклад, Валент Жґанець із Стубиці, на прізвисько Валило, старий браконьєр і досвідчений вояк, що сопе поруч зі мною, біля другої стіни під вікном, мов органний міх; стубичанин Валент має свій «світогляд», і він цим «світоглядом» задоволений. У цю хвилину він мізкує, як відкрутитися від шести або семи років тюрми за те, що стріляв у лісника, а це вже вдруге, тож єдиним нерозв’язаним питанням Валентового «світогляду» є питання якнайменшої кари. І доктор Вернер має свій «світогляд»! Світогляд «так, звичайно, але… і так далі». Вернера хвилює проблема, як у рамках бюджету витягти якнайбільшу суму з диспозитивного фонду, так, звичайно, але… і так далі, зрозуміло! І Домачинський має свій солідний «світогляд». Домачинський уже у вісімнадцятому знав, якою дорогою подасться європейська політика, він знав це навіть у чотирнадцятому, адже був довіреною особою сараєвської поліції. Домачинський ніколи не пробився б від звільненого екзекутора до фабриканта нічних горщиків, якби не мав свого «світогляду», цього, хай там що казали б, світильника в наших пітьмах. Арпад і Аттила, Гуґо-Гуґо, Марко Антоній Яворшек і Ото-Ото — усі вони мають свої «світогляди». Це не догматичні «світогляди», не схоластичні забобони, це масонські зисковні коректури відомих, дещо ліберальних «світоглядів», але, якщо ми вже опинилися в цьому неврівноваженому, хаотичному й невпорядкованому світі, то повинні мати й свої погляди, бо легше пливти з найдешевшою бусолею, ніж за зірками, надто ж коли хмарно й зірок немає, як у нашому випадку. Грабіжник Матко із сорок сьомої, власник черепахи Жеральдини, має, наприклад, свій власний залізний, револьверний «світогляд». Близько вісімнадцяти років він відсидів по тюрмах, тепер під слідством за наївну, дрібну крадіжку, а коли знов опиниться на волі, то «або втече за кордон як багата людина, або скінчить на шибениці». Грабіжник Матко, Валент Валило, Домачинський, моя дружина Аґнеза, її баритон — усі вони мають свої «світогляди», а я його, на жаль, не маю, і — що для мого інтелектуального та морального устрою найстрашніше — я його ніколи й не мав. Якби можна було яким-небудь світоглядом вирішити нерозв’язане питання своєї загадкової долі, як револьвером або снодійним, або взагалі будь-якою іншою іграшкою, жінкою, картами, кіньми, кар’єрою, якби неймовірну плутанину всіх понять можна було б прочистити якоюсь ідеологічною рициною, якби була десь якась крамниця, якась торгівля «світоглядами», якийсь магазин оптики або кіоск з урядовою вивіскою «Королівський роздрібний продаж світоглядів», то зайшов би до такої крамниці, уклонився б панові шефові й купив би кілька коробок найпотрібніших, найзручніших, найсучасніших світоглядів. Про всяк випадок замовив би по кілька тузінів світоглядів, щось на пробу, щось про запас. Отак забезпечившись, мав би досить цього пекельного фосфору, щоб роз’яснити свою темряву й спокійно заснути з усвідомленням відсутности будь-якої надмірної небезпеки. З’явиться незрозуміле питання — на нічному столику є метафізичні сірники і, якщо буде потрібно, будь-якої секунди можна запалити свічку. Світогляд присипляє розум, і совість, і серце, світогляд підвищує потенцію, подовжує життя, відмолоджує. Усякий страх перед землетрусом чи якоюсь іншою несподіваною катастрофою безпідставний, поки в громадянина на нічному столику лежить кілька коробок свого патентованого «світогляду», що поліпшує травлення мозку, стримує відригування совісти, роз’яснює розум, гарантує життєвий успіх.
— Але ж, чоловіче, — сказав мені один із моїх товаришів-співв’язнів, що сидить тут за свій «світогляд», — добре, чоловіче, усе, що ви говорите, логічне, але ж ви не маєте свого світогляду!
— Це правда! Я не маю свого світогляду й сиджу через те, що його не маю, а ви сидите через те, що його маєте! Різні причини, а однаковий наслідок!
— Це логічно тільки на перший погляд! Те, що я сиджу, — це логічно! Я сиджу за свій світогляд, я усвідомлюю наслідки свого світогляду, а от за що, до дідька, ви сидите, то цього, здається, і самі не знаєте! Сидіти в тюрмі за словесні образи — таке може притрапитись якійсь перекупці, якомусь візникові, класово несвідомому люмпенпролетареві, який вважає, що під знаком питання була його особиста гідність, коли він побився з таким самим несвідомим люмпенпролетарем у корчмі за склянкою вина. Але те, що ви, відносно розсудлива і юридично освічена людина, так загубилися в поняттях, що не можете зорієнтуватися в хаосі своїх поглядів, це мене, повинен визнати, дивує!
— Ви розумієте, мій молодий любий друже, що «світогляди» рояться крізь віки, як травневі світляки. Усі незчисленні «світогляди», які все дозволяють і все розв’язують, давно вже мерехтять у темряві людської свідомости, може, вже двадцять або тридцять тисяч років. Ті «світогляди» вистрілюють, мов іскри з головешки, за кілька хвилин гаснуть, а темрява людської свідомости залишається, як бачите, завжди однаковою: однаково густою, однаково загадковою та однаково похмурою! Який «світогляд», на вашу думку, я повинен сповідувати? Сподіватися на рух людства вперед, вірити в поступ, у Платонову Державу або Державу святого Августина, чи з Держави Лойоли перенестися до Космополісу? Так? Ось гляньте, цього вечора, коли ми розмовляємо, земля кругла, а ще вчора вона була схожою на полумисок… Ще вчора земля була безмежно великою пласкою плитою, що закінчувалась Ісландією і Гангом, а сьогодні це малий, малопомітний ярмарковий м’яч, на якому відстані (між безмежно віддаленими, протягом століть майже бездоганно роз’єднаними поняттями Ісландії та Гангу) настільки незначні, що їх можна подолати швидше за один земний оберт, так би мовити, між першим і другим сніданком. Сьогодні по цьому дешевому й усім уже трохи набридлому та детально вивченому м’ячику плавають кораблі, літають літаки, мчаться потяги в усіх напрямках, сьогодні це все відбувається за встановленим розкладом звичайного, буденного трамваю. Сьогодні цими найсучаснішими транспортними засобами подорожують так звані технократичні «світогляди», так само, як учора диліжансами подорожували барокові «світогляди», а позавчора фараонські та ассирійські, а день перед тим печерні, а завтра подорожуватимуть фаланстерські, хоча вчора ще були мікеланджелівські. Сьогоднішні «світогляди» розглядають життєві питання як питання колоній, ринків, футбольних матчів, величезних армій; вірять у вагу таких понять, як держава або безоглядний поступ білої раси тощо. Такий «світогляд» (а навіть ви вважаєте, що він, і тільки він слушний) не є «світоглядом» тибетських релігійних проводирів, та все-таки далай-лами репрезентують незмірно більше організованих вірників, аніж, наприклад, ви в цій в’язниці! Зрозумійте мене правильно! Ще вчора, як стовідсоткова певна істина, земля лежала, ніби велетенська бляшана мідниця, мов якийсь ґатунок божественного тихого життя на Божому столі, заставленому помаранчами, смоквами й едемськими фініками; усе трималося на курячих ніжках мало не курчачої наївности «світогляду», а коли хтось його не визнавав, то накладав за це головою без милосердя! Цієї ночі, коли чорношкірі в Конго б’ють у тамтами, молячись до Місяця як до божества за добрий розплід своїх антилоп і кіз, цієї ж ночі падають голови, так само без милосердя, за триста якнайрізноманітніших «світоглядів», з яких кожний сам для себе, у своєму терені, стовідсотково збігається з божественними істинами, а сумніватися в божественності цих істин світобудови є смертним гріхом, що підлягає карі без милосердя — обов’язковому позбавленню голови! Як огидні змії в малайських пралісах, плазують тисячі й тисячі «світоглядів» по земній кулі, тож хто може зорієнтуватися в цій плутанині життєвої дійсности без страху, упевнений, що перебуває поза будь-якою інтелектуальною небезпекою, упевнений, що завтра ніхто не викине його «світогляду» до старизни, до заіржавілого залізяччя?
— Це саме те, у чому ми розходимось, любий мій докторе! Я стверджую, що треба бути діяльним у чищенні забобонів, неправильних уявлень і брехливих позірних правд! Треба прочистити джунглі людської глупоти, тож коли все так, як ви мальовничо описали, мовляв, тисячі світоглядів плазують по землі, наче змії в пралісах, то треба взяти до рук кулемет і вибити всю зміїну фальш та глупоту, прочистити прастановище, заасфальтувати його, європеїзувати…
— Виходить, ліквідувати всі різноманітні світобачення, до того ж гвинтівкою!
— Так! Ліквідувати всі неправильні поняття, так, так, саме це я хотів сказати, адже існує одне-єдине поняття…
— А яке ж воно, те одне-єдине?
— Те, що збігається з істиною!
— Таж у цьому й полягає таємниця віковічного тривання різнорідних «світоглядів!» Тисячі й тисячі років кожний «світогляд» особисто переконаний, що він один-єдиний збігається з істиною! Ця принципова нетерпимість спричиняє людожерське, дилювіальне, правічне, тваринне взаємопожирання «світоглядів». Одні вірять, другі рятують, треті люблять, четверті переконалися на власному досвіді й проголошують об’єктивні істини, п’яті, шості, сімдесят сьомі — усі бубнять, усі грають, усі дзвонять у дзвони, усі присвоюють собі першість, усі б’ються між собою, усі так само взаємознищуються.
— Я знаю, що мій світогляд правильний! По-перше, тому що він відповідає дійсності, а по-друге, тому що він є синтезом! Він не ексклюзивний, він охоплює все, він простий, ясний, зрозумілий і логічний! Я вірю, що саме він переможе!
— Слухайте, слухайте! Отже, ви «вірите»?
— Так, я вірю, бо я знаю!
— Між вірою і знанням, що спирається на переконання, немає, власне кажучи, ніякої різниці! Знання, що спирається на переконання, і науково обґрунтована віра, по суті, одне й те саме! Той, хто вірить, що його «світогляд» є науково обґрунтованою істиною, а тому знає, а не вірить, або «вірить, бо знає», цілковито схожий на того віруючого, який вірить не тому, що знає, а тому, що не знає, що не знає — тобто тому, що вірить… А насправді треба було б знати так, щоб вірити, що не знаєш, а тому не віриш. Бо що означає знати, що щось є «істиною», вірити в цю «істину» через те, що це «істина, підтверджена досвідом»? Досвідом можна також підтвердити й те, що ніхто й ніколи не дізнається, що є остаточною «істиною»… Ви «вірите», що «знаєте», а я вірю, що не знаю, тобто я не вірю, що знаю! Отже, не вірячи, що знаю, або вірячи, що не знаю і не можу знати (бо саме так мене вчить досвід), я, згідно зі своїм «світоглядом», вірю, що вірити взагалі й принципово не треба ні в що, а отже, і в те, ніби ми знаємо, що таке «істина», як і в те, що досвід нас чогось учить, бо ж той самий віковічний досвід учить, що ніхто й ніколи не спізнав і не прозирнув життєвої загадки тільки через те, що помирав раніше, аніж міг до цього дійти… Надто коротке життя людини, щоб можна було створити якесь судження на підставі свого власного, особистого «життєвого досвіду», а про те, що від призбирувачів досвіду, які померли перед нами, не можна нічого навчитися — про те нам найпереконливіше говорить саме життя! Життя — це короткохвильове струменіння частинок, і життєва таємниця якраз і полягає в тому, що життя таке короткотривале й короткохвильове. І це сучасна істина, підтверджена наукою. Якби людське життя тривало на одне покоління довше, то людства не стало б, усе вже давно закінчилося б самогубством.
— Виходить, ви вважаєте, що мій світогляд є різновидом релігійного світогляду? Ви думаєте, що моє світобачення має набожний характер?
— Бути набожним означає вірити, думати, відчувати, знати й хотіти досягти чогось, про що можна думати, що можна відчувати, знати або в що можна вірити… Або навпаки: усвідомлювати, що коли ти віриш, думаєш, знаєш, хочеш, то це в тобі вірить, думає, хоче, знає сила, яка всі думки, почуття, віри, волі, знання спрямувала крізь тебе, з твоєю допомогою, однак не для тебе, сила, що не рівняється до тебе і діяла задовго до тебе, до твоїх «світоглядів», і так само діятиме й тоді, коли тебе, разом з усіма твоїми «світоглядами», давно вже не буде, сила, яку всі називали Богом або вірою в Бога, а тепер називають вірою в людство, вірою в людський поступ, вірою в людську спільноту, вірою в людське суспільство, вірою в краще майбутнє всіх народів, одне слово, сила, яка не є людською, але крізь людство проходить, сила зоряна, сонячна, всесвітня, сила крапельки дощу або сперми, сила, що спить у зерні пшеничному в гробницях єгипетських фараонів і прокльовується через чотири тисячі років, сила політики, сила сонячного променя, сила церковного дзвону; одне слово: усвідомлювати всі ці сили й усвідомлювати, що ти зникнеш у них сліпий і глухий, як у материній утробі, — це, бачите, не означає бути набожним, не означає вірити, це означає знати, що ти нічого не можеш пізнати, це означає бути вдумливою людиною!
— Те, що ви розповідаєте, — це нігілізм, пантеїзм, гамлетизм, одне слово, пустопорожні балачки! Слова й слова! Нічого! Непотрібна багатослівність! Пусті фрази! Виходить, лишається мовчанка? Гамлет?
— Не «нічого», але так само рішуче ніякий не «світогляд», що міг би претендувати на монополію! Бо що означає цілу цю величезну й невирішену життєву проблематику оточити рамками певного, обмеженого, усім «надмірно людським» обтяженого, а отже, на неминучу загибель засудженого «світогляду»? Це означає явище життя як такого девальвувати до товару, до чогось, що можна купити або продати, до святого образа, до церкви або до політичної партії!
— Дуже слушно! Досвід нас учить, що суспільне життя людини здійснюється в рамках таких понять, як товар, торгівля, святі образи й політичні партії. Хто хоче діяти в рамках суспільного життя, той не може піднестися над цими поняттями, і тому мені більше хотілося б, щоб ви, пане докторе, сказали, що ви, власне, думаєте про сучасний суспільний лад як такий? Чи треба його перетворити на вищу суспільну форму, чи ні? Чи треба, згідно зі своїми переконаннями, діяти так, щоб цей, без сумніву, відсталий суспільний лад перетворити у вищу, людській гідності більш відповідну форму? Ви мені це поясніть, а те, що ви красномовите, — це, може, поезія, але не політика.
— Ви питаєте, що я думаю про наш суспільний устрій як такий? Чи треба його перетворити у вищу суспільну форму, чи ні? Ви мене це питаєте! А скажіть-но мені: де ми перебуваємо в цей момент?
— Як це де перебуваємо? Не розумію…
— Дайте відповідь, де ми тепер?
— Де ми? У тюрмі, звичайно…
— У тюрмі? А чому я в тюрмі, вам це відомо?
— Ви образили якогось свого колишнього принципала, директора, чи що…
— Так? Образив його! Свого принципала. А чому я його образив? Тому що був переконаний, що він репрезентує чи, краще сказати, символізує певний суспільний порядок, що я його, наражаючись на особисту карну відповідальність, назвав перед судом кримінальним, бандитським, грабіжницьким і аморальним суспільним ладом! Цілком можливо, що я не вчинив би цього, якби не був переконаний, що форма суспільного ладу, яку в нас репрезентує пан Домачинський, такою є, і її потрібно перетворити у вищу суспільну форму!
— Ви обмежилися тільки словесними образами, але не сказали на суді, що цей лад потрібно перетворити у вищу форму!
— А що ж, до біса, дві цілі години я там говорив?
— Лаяли Домачинського, самими тільки словами…
— А що ж, по-вашому, я мав робити? Як захищатися, як не словами? Не лаяти Домачинського? Хвалити його, як Гуґо-Гуґо?
— Справою, докторе, організованою діяльністю, тільки так…
— А слова, по-вашому, не справи?
— Ні, слова — це декламація, і вас судили за декламацію, а не за політику! І саме це найсумніше в цілій цій справі! Шкода зусиль і часу.
— Ви вважаєте, що я не політик? Я ним і не хотів бути! Я виступав як мораліст і думаю, що жодна політика, яка не ґрунтується на найузасадненішій людській моралі, не має свого raison d’être ! Така моя думка! І жодна політична програма, що не спирається на моральні засади, не має ніякого прогресивного значення! Соціалізм нас учить, що людина є основною силою цього руху, спотворена, нещасна, розтоптана, визискувана людина, яку уярмили пани Домачинські! А скажіть-но мені, чи знайдеться в нашому місті хоч одна жива людина, яка Домачинському й Домачинським, не боячись особистої відповідальности, бризнула б в очі більшу правду? А ви це називаєте, наче стара баба, декламаціями?
— Що ви не політик, мені було зрозуміло з першого вашого слова! Можливо, у вас пропав поет?
— Чому б це в мені поет пропадав? Поет у мені спав, поет у мені прокинувся, і сьогодні говорить із мене той поет, який спав, але щоб пропав — із цим я не міг би погодитись! Кожна людина справді, у згоді з глибокими життєвими законами, була б, власне кажучи, зобов’язана зі свого життя створити пісню! Я, бачите, граю свою власну пісню вже більше ніж рік. Це пісня меланхолійна, вона не має якогось глибшого значення, як і саме життя, проте має не меншу вартість, ніж може мати пісня взагалі, та ще й така неспокійна! Того дня, коли я вирішив заграти свою власну пісню, навколо мене почався такий концерт, що його варто було пережити! Для вас моя пісня не політична! Байдуже, як та пісня називається, мені вона дорога, і я думаю, що вона чесна та що її потрібно співати далі! Для вас вона, звичайно, набридлива, бо не має нічого спільного з урядуванням за розкладом профспілково свідомого й точно визначеного першотравневого світогляду, зате мені не здається менш вартісною лише через те, що її не можна з’їсти, як ту вашу ковбасу Чернишевського!
— Добре, добре, пане докторе, даймо спокій тій ковбасі, рецепт якої належить аж ніяк не Чернишевському, але ж не вислизайте в’юном! Незважаючи на вашу життєву поезію або проблематику, дайте мені конкретну відповідь: потрібно теперішній суспільний лад перетворити у вищу суспільну форму? Так або ні? Якщо ми дійдемо згоди у вихідному питанні, то далі віднайдемо спосіб розв’язати нашу суперечку! Отже, потрібно чи не потрібно перетворювати теперішній суспільний лад?
— Я вважаю, що потрібно, і вважаю, що потрібно безумовно, та все ж я не наважився б перетворювати його інакше, ніж зробив це в історії з Домачинським.
— А чому ні?
— Чому? Дозвольте, найперше, запитати: ви що вивчали?
— Електротехніку. Я закінчив Празьку політехніку.
— Ах, так? Ви вчили електротехніку. А чи взяли б ви на себе відповідальність вирізати хворому, наприклад, апендикс?
— Ні!
— Ні? А я, як ви знаєте, вивчав право! Як правник я не наважився б узятися за лагодження зіпсованого електрогенератора, наприклад! Я на цьому не розуміюся! Я також не розуміюся на ремонті суспільних устроїв! Я на це не вчився! Мені не вистачає для цієї надзвичайно складної справи різних передумов: фантазії, потрібної освіти, здібности й схильностей, темпераменту тощо. Я можу констатувати незадовільність становища, я маю досить фантазії, аби створити в собі переконання, що Домачинський бандит, а от як цей бандитизм перетворити у вищу форму — не знаю! Я, бачите, цього не вивчав.
— Значить, недостатня «технічна підготовка» та певні невизначені схильності змушують вас погодитися з тим, щоб усе залишилося в рамках теперішнього суспільного ладу незмінним?
— Ні. Це не означає, що я схвалюю стан справ у рамках самого ладу. Я не кажу, що все має залишитися таким, як є, бо так добре! Але я не кажу також, що погано тільки через те, що «економічно» є так, як є. Перекинути ціле питання суспільного устрою на просту механіку меркантильних, господарських або профспілково-утилітаристських відносин означає спростити життєву проблематику до рамок, які ми називаємо партійною програмою, статутом, параграфом, догмою та взагалі катехізисом! Не тільки через те погано, що такий суспільний лад, а вірити, що механічно настане добро, щойно зникне цей суспільний лад, означає бути віруючим у наївному, неписьменному, якомусь аж смішному розумінні цього слова. До того ж: повторювати зовсім набридлі фрази про вади суспільного ладу означає бути капеланом, папугою, взагалі церковником, означає жувати догматичні нісенітниці, тобто означає бути всім тим, чому справді вже варто було б зникнути. Не тільки через те погано, що ми живемо за того чи того ладу, а й через те, що в людях притупилася моральна відвага реагувати так, як у згоді з чистим і простим інстинктом треба було б реагувати — по-людському.
— А чому притупилася в людях моральна відвага? Людина спотворена саме через те, що живе за економічного ладу, який її силою обставин також морально спотворив. Змінивши причини спотворення, ми змінимо й моральний склад людини, пане докторе! Досвід нас учить, що тісне взуття спотворює ногу. Ви обходите головне, дорогий мій! Ви робите великі кола, ковзаючись навколо мене, пане докторе! Носити туфлі відповідного розміру чи мучитися в тісних і мозолити ногу? Замінити лойову свічку електричною лампочкою чи ні? Мені здається, що ваш світогляд належить до періоду мученицького романтизму, коли багато говорилося про людину, про страждання та моральні проблеми. Ні про що, тільки про мораль, а про політику ні слова! Для вас це дуже характерно! Та бачите, сьогодні, у час капіталістичного виробництва, коли все механізовано, сьогодні потрібно механізувати й політичний світогляд. Перебудувати не з любови до людини, а через те, що цього вимагають обставини. У рамках такого прагматичного бачення справи набагато спростилися. Треба відповісти ясно й чітко: так чи ні?
— Мені здавна надзвичайно імпонували люди, яким усе зрозуміло завдяки їхнім переконанням, що, своєю чергою, збігаються з істиною, для них — «непогрішною»! Тому самому бандитові Домачинському, через якого я сюди потрапив, теж усе завжди було зрозуміле й усе збігалося з досвідом. Він убив чотирьох людей, ясно, він готовий убити за свої бляшані тази сорок мільйонів, ясно, і все йому буде ясно, і ніколи в цього бандита не з’явиться жодна, навіть найменша тінь сумніву. А вам теж ясно, що цей суспільний лад обов’язково потрібно замінити новим, сучаснішим, кращим суспільним ладом, і то відразу, протягом доби, для вас це доведена істина, у яку ви вірите так, як інші вірять у непорочне зачаття. Це ваш світогляд, що його ви маєте, на відміну від мене, і в ім’я цього світогляду ви готові так само вбивати, як і Домачинський… Домачинський убиває згідно зі своїм світоглядом, ви також погрожуєте в ім’я свого світогляду, а мене моя доведена істина вчить, що ця різанина триває від створення світу. Я не фахівець у галузі суспільних устроїв, і якби ви мене запитали, який суспільний устрій я запропонував би на свій смак, то я — від самого початку — викинув би з нього всі нерозумні, насамперед, дурні та бандитські світогляди. Якщо Домачинський — це капіталізм, то я, насамперед, викинув би Домачинського, а отже, що логічно, — капіталізм! Капіталізм, що про нього ви питаєте мою думку, це дуже заплутана грошова система, життєве явище, яке існує для того, для чого тільки й може існувати: щоб створювати товар, щоб виводити цей товар на ринки; ті ринки закриваються й відкриваються й знову втрачаються, тут гроші б’ються на ринках, тут гроші знищують товар війнами, озброюються, відкривають і шукають нові можливості заробітку, підписують договори, щоб потім знову воювати, одне слово, ці дуже заплутані питання грошей, ринків і кредиту я знаю занадто слабо, тому не можу відповісти на ваше запитання, чи я вважаю за потрібне замінити теперішній лад якимсь вищим, сучаснішим! Яким вищим і сучаснішим ладом? Домачинського потрібно замінити чимсь, що не є ним, але чимсь, що повинне бути ліпшим, чеснішим і позитивнішим від нього!
— Смішне запитання. Як стеаринову свічку замінила електрична лампочка, ручну працю — машина, примітивну механізацію — технологія, як після феодалізму прийшла буржуазна демократія, так і нинішню господарську анархію потрібно впорядкувати на засадах вищого порядку — на засадах сучасного суспільного ладу, що відповідає всім вимогам новітнього світогляду. Домачинський — лише незначна деталь!
— Ще лиш одне запитання. Скажіть, будьте добрі, чи в рамках вашого «вищого суспільного ладу, що відповідатиме всім вимогам новітнього світогляду» будуть по-бандитському різати й убивати, як по-бандитському ріжуть і вбивають у рамках цього «несучасного світогляду», що його репрезентує Домачинський? Я маю на увазі, чи вбивства за взірцем наших капіталістів та їхніх адвокатів стануть основою тієї вищої форми?
— Доки будуть чиряки, пане докторе, доти буде й хірургія! Доки будуть Домачинські, доти будуть і злочини!
— І ви в цьому впевнені?
— Упевнений, звичайно!
— Отже, в цю мить ви могли б узяти, сказати б, хірургічну шибеницю або хірургічну сокиру й пускати кров так само, як Домачинський своєю хірургічною карабінкою? В ім’я чого? Ні, я не розумію цього, але я знаю одне: для мене вищим суспільним устроєм буде той, за якого не буде ні глупоти, ні вбивства з метою пограбування! Не знаю, чому я так думаю, але схиляють мене до цього мої людські, благородні інстинкти, це безперечно.
— Ви звичайний міщанський плутаник! Самі не маєте уявлення, чого хочете, і я особисто глибоко переконаний, що раніше чи пізніше ви опинитесь, як навернений, у католицькому монастирі! З таким неофітським туманом у голові не можна провадити політику. Кожен має право стрибнути зі свого балкона, надто ж коли він домовласник та коли балкон на другому поверсі, як у вас, у вашій кам’яниці. Тільки прошу вас — не перебільшуйте значення свого по-міщанському неврівноваженого вибрику! Це доволі невдалий демонстративний акт однієї людини, сенсація в нашій жаб’ячій калюжі, невеликий переполох, однак річ певна, що з таким дивним способом мислення ви зовсім нічого не досягнете. Візьміть Тальгаймера, раджу вам почитати…
— Спасибі! Я читаю Будду й святого Тому!
— На добраніч, пане докторе, і доброї забави! Замоліть і за спасіння моєї душі дві-три «Богородиці»!
Тече місячне світло крізь ґрати до моєї кімнати. Із зоряного покривала ллється біла, алебастрова, холодна ясність по цілому місту, по дахах і по далях, тиша в заклятому домі, де хроплять на сінниках потомлені люди й хропінням скорочують свої життя, це наркоз, прописаний законом, безідейний і негідний людини: відхропіти певний час у в’язничних оковах… Поблискує вогник цигарки в зеленавому напівмороці, розгоряється й згасає, наче сяйво таємничого чарівного світогляду, що його люди курять в одиночних темницях і келіях монастирів. Розпалилася мала червонава корона розпеченого тютюнового попелу й розпливлася в темно-зеленому вкривалі диму, що пливе крізь алебастровий місячний струмінь і куриться, мов зелений ладан, і тоне, і зникає в холодному росяному потоці серпневої ночі. Ви, мабуть, любите місяць, а я його ненавиджу. Ця дурна, вапнисто-біла поверхня, ця нісенітна гіпсова модель усього, що може статись із землею, зірками, із зоряним сміттям узагалі, цей нагробний світильник над земними подіями висить над нашими головами такий нудний, як бувають нудними прилади у фізичних кабінетах: відчуваю, що коли б я міг провести пальцем по місячних поверхнях, то від місячних льодовиків, альпійських проваль, океанів і кратерів на кінчику пальця залишилось би трохи гіпсового пороху, жорсткого, як крейда, що її можна стерти дотиком великого й указівного пальця — нічого, порох і попіл з тарілчастої, плескатої гіпсової моделі небесного тіла, цілковито пустої країни, де різниця висот між найглибшим морським дном і найвищим вулканом не більша за пів міліметра, де все сплющилося в горизонтальну, гладеньку алебастрову площину, освітлену білою магнезією, у глухонімому блиску неживого, безбарвного, білого, ялового, позбавленого повітря світла, що ледь помітно пахне мокрою крейдою, якою пишуть загадкові формули на шкільній дошці: місяць людини, в якої немає свого світогляду, яка вистрибнула зі свого балкона на другому поверсі й розкудкудакалася про мораль так, наче курка, коли знесе зносок. Фуй!
