Не зрозуміло, для чого було охати і цокати, сміятися і кепкувати над PRниками Володимира Путіна і російськими телеканалами, щоб у 2008 майже те саме отримати у себе на Батьківщині. От ВВП заходить до квартирки своєї першої вчительки: так потеревенити, попити чаю з баранками… Упс, а у старенької випадково засіли телекамери федеральних телеканалів… Або ВВП вітає з ювілеєм народну артистку Росії Алісу Фрейндліх у вітальні її пітерського помешкання (акторка здивована цьому візиту, а телекамери невтомно це фіксують). Ну і так далі – поцілунки хлопчиків у голе черевце, риболовля з оголеним торсом ect.

Повінь спричинила справжній розквіт PR-фантазій за сприяння телеканалів. Президент і прем’єр-міністр з якоюсь крайньою несамовитістю день за днем гасають постраждалими регіонами: хатами з підмоклими підлогами і меблями, майданами напівзмитих водою селищ… Обіймають простих маленьких українців, обіцяють гроші, будівельні матеріали і будинки, дороги, безкоштовний відпочинок… За керівниками держави з аналогічною швидкістю «літають» телекамери. Влада нас береже і захищає. Вона з нами і в радості, і в горі. І не важливо, що і неозброєним оком видно, що Тимошенко з Ющенком і на цій темі спромоглися проявити себе як затяті суперники (див. доручення Президента Генпрокуророві контролювати уряд щодо витрат державних коштів на подолання наслідків повені, а також коментарі політиків з прем’єрського табору щодо «показухи» з виїздами Президента у постраждалі регіони).

Нічого нового. Старі персонажі ходять по старому колу. Їхні PR-ники «відіграють» інформпривід. Дай Бог їм усім здоров’я. Головне, як усі роз’їдуться, щоб обіцяне хоч якоюсь мірою втілилося б, і життя у постраждалих від повені регіонах налагодилося. «Якось воно буде» - традиційна українська перспектива у PR-країні за умови появи нових інформприводів і відсутності прагматичних політиків.