Спостерігаючи за останніми дискусіями щодо українсько-російських відносин, доводиться визнати, що в нашій країні політики ще не навчилися адекватно ставитися до сусідів, перш за все до Росії. Коли вже замість істерики, комплексів меншовартості та русофобії як форми відчаю ми побачимо почуття власної гідності, здатність покладатися на свій розум та знаходити асиметричні відповіді на виклики у двосторонніх взаєминах? Слід нарешті зрозуміти зашкарублій політичній еліті України, що Росія Путіна та Медведєва вже не „зациклюється” на класичній геополітиці. Вона передусім прагне забезпечити свої інтереси на економічному рівні. Зокрема, Росія відкрито декларує своє прагнення перетворитись із простого експортера енергоресурсів на великого транзитера середньоазійських енергоносіїв на європейські ринки.

В Україні звикли останнім часом іти примітивним шляхом, вибираючи – або ЄС, або Росія. Але навіть у Європі дивуються такому „юнацькому максималізмові” керманичів України, які не розуміють, що партнерські відносини України з Росією – це фактор стабільності на всьому європейському просторі.

Та українським євромрійникам не слід забувати, що в усі часи європейці у відносинах з Україною керувалися виключно власними політичними чи економічними пріоритетами. Пригадаймо лише лист чотирьох міністрів енергетики країн ЄС (Франції, Німеччини, Італії й Австрії), адресований як Україні, так і Росії у критичні години газового протистояння: в ньому Об’єднана Європа демонстративно дистанціювалась від конфлікту й висловила занепокоєння газовим постачанням на її територію. ЄС та Росія вже давно визнали взаємну енергозалежність, яка у газовій сфері протягом найближчих 20 років буде тільки зростати. ЄС потребує кардинального збільшення поставок російського газу, а газова промисловість Росії – гігантських фінансових надходжень для освоєння нових родовищ.

Щоби впливати на внутрішню політику Росії і здобути там свою інформаційну підтримку, Україна не має важелів. Проте їй не слід займати реактивну позицію, яка ґрунтується на швидкому (чи не дуже) реагуванні на акції Росії. Нам потрібно робити кроки, які б забезпечили насамперед інтереси держави Україна, та чітко висловлювати свої переконання. Натомість ми багато енергії тратимо на те, щоб відповідати на чиїсь провокативні кроки, щоб вести полеміку, яка поглинає велику частину потенціалу і парламенту, і уряду. Все це через відсутність єдиного в державі центру прийняття рішень і чіткої вертикалі влади.

Зараз для України важливо опанувати політикою асиметричних відповідей на виклики, що виникають у просторі українсько-російських відносин. Необхідним є так званий проникаючий нейтралітет – термін, який відомий у світовій політології. Суть його в тому, що країна бере все, що їй вигідно, з будь-яких домовленостей з іншими світовими гравцями. При цьому вона не приєднується до жодних твердих союзів, щоб не грати за чужими правилами.

У Європі є чимало країн, що мають різний нейтралітет, і це стало запорукою їхньої стабільності. Наприклад, Швейцарія, яка не була членом жодного економічного або військово-політичного союзу і з величезним застереженням стала членом ООН. Австрія, що не входить до НАТО, але входить до Євросоюзу. Є Норвегія, є Фінляндія – і в усіх цих країн своя архітектура нейтралітету. Головне полягає в тому, що всі ці країни мають власні стандарти й правила, за якими вони розвиваються

Тому для України сьогодні дуже важливо визначитися, не куди вона хоче йти, а чи хоче вона зберегти свою власну ідентичність. Якщо, наприклад, Нідерланди, Бельгія, Чехія, Словаччина – це ті держави, які вже були або національними державами, або входили до складу серйозного національного об'єднання, то Україна такої ідентичності ніколи не мала. Для нас сьогодні головний виклик: чи хочемо ми асимілюватися в певному союзі країн без власної ідентичності, яку ми так і не знайшли, намагаючись обдурити історію, і тим самим розчинитися в цьому союзі.

Україна – транзитна держава з колосальним потенціалом. Глобальні світові гравці зацікавлені в тому, щоб транзитний вузол перебував у спокої. Але ми не користуємося цією перевагою та, здається, навмисно намагаємося дратувати по черзі сусідів. Другий козир України – унікальний шанс стати економікою, привабливою для інвесторів, з низькими ставками податків. Якщо у наших сусідів – і в Росії, і в ЄС – усі відносини будуть жорстко адміністративно й нормативно врегульовані, то ми тим самим отримуємо можливість економічного прориву. Не на папері в урядових деклараціях, а насправді в реальному економічному секторі. Якщо ж Україна почне грати за тими правилам, що і Європа, то стрибнути нам уже не вдасться – прірву буде не подолати.

Нашій державі конче необхідно оптимізм чи песимізм у відносинах з ЄС та Росією замінити на прагматизм. Це – тверезе бачення здобутків і втрат України, а також перспектив розвитку процесів у відносинах з Європою та Росією. Головне, щоб ці настрої не базувалися на стереотипах минулого чи націоналістсько-популістських гаслах. Але, на жаль, складається враження, що багатьом провладним українським політикам наразі не до шмиги стабільність у відносинах України з сусідами, її поміркована та прагматична зовнішня політика. У стабільній ситуації в країні вкрай важко перехоплювати владу та маніпулювати масами. А тільки це й уміє більшість старої політичної еліти України. Адже справжній лідер держави перевіряється не в умінні розігнати черговий парламент чи зробити революційний заколот, а в умінні створити внутрішню та зовнішню стабільність держави.