Від сьогодні, якийсь час, про цю людину треба говорити або добре, або ніяк. Щодо "ніяк" - навряд чи Юрій (хто знає, як його по-батькові?) заслужив своїм життям, сповненого згадуваної сьогодні "карнавальності", а подеколи - і відвертого марнославства. Але ж не та людина Пако, щоб "ніяк". І чи таким вже не добрим буде те, про що я згадую сьогодні зранку і про що думаю? Я ось пишу про нього зараз, а він навряд чи зідентифікував би мене по імені. Ні, він завжди люб'язно вітався у відповідь, коли сидів за столиком у "Купідоні" - або вже у богемному колі, або в очикуванні його, невідворотнього. Якщо розмова була по справі, він звертався до мене по імені і навіть передзвонював. Але справ у нього було багато - з різними людьми - тож усіх пам'ятати він був не зобов'язаний. Скільки йому було років я дізнався тільки сьогодні. Чорне фарбоване волосся, рослинність біля рота, темні окуляри на обличчі та шийні хустки надійно приховували його справжній вік, і це чомусь насторожувало. Він створив міф про Пако, київського латиноса, втомленого від життя гульвісу. Цей образ відтінювався юною, понтово-незграбною, але перспективною у сенсі шоу, Карпою на прес-конференціях. Іркою, як він казав. Та і не тільки нею. Добродушного і щедрого папіка Пако пам'ятає не одна зграйка з колишніх студенток гуманітарного факультету. Він добре виглядав на сцені разом з музикантами "Мертвого півня", речитативом промовляючи свої тексти. Виходило непогано, у дусі Сержа Гінзбура або Леонарда Коена. Здається, це мало назву "Вогні міста". У радянські часи йому якимсь, не дуже зрозумілим сьогодні, чином вдалося потрапити у Латинську Америку. Мабуть ця обставина і виявилася вирішальною для його способу життя. Він перекладав Борхеса, і вогні Буенос-Айресу йому були не чужі. Згодом мені довелося взяти на себе труд перекласти на російську його твір про Ріо-де-Жанейро. Робив це з чорнеток, з розрізнених напівсирих новел. Ще й назву дав свою. Чесно кажучи, зіткнення з письменницькою кухнею Пако мало не увігнало мене у відчай, і я вже був не радий, що взагалі з ним зв'язався. Але, в результаті, від Пако було невдоволення і розчарування лише у питанні гонорару, а не від якості компілятивного тексту, підписаного його ім'ям. Так от, працюючи над цією "Стефанією", я все одно відчував тепло бразильського міста, феєричність його нічних рекламних вогнів та небезпечність прогулянок кримінальними і бідними фавелами. Тож, скорше за все, нічний Київ чи будь-яке наше велике місто, де вночі грають вогні, він любив, маючи за спиною отой досвід Ріо. Взагалі, я більше читав інтерв'ю з ним, аніж власне твори Юрія Покальчука. Частіше бачив у житті його самого, аніж його книжки. І, видається, власне книжками та літературою він переймався найменш. Літературна діяльність - то все добре, та наразі публіка прагне бренду, "харизми", міфу. Треба навернути українського читача до української книжки. Мабуть, це йому видавалося значно актуальнішим. Але не бути йому на цьогорічному Форумі видавців. Останній привід для спілкування з Юрієм був пов'язаний з Прилуцькою колонією для неповнолітніх. Мені треба було написати репортаж про неї. Він вів там літературний гурток, видавав альманах з наївних творів колоністів. Який інтерес був у нього там, серед засуджених підлітків - Бог його знає. Та, мабуть що, саме вони, ті пацани з Прилуцької колонії сьогодні осиротіли найбільше.