Я ще ніколи й ніде не відчувала такого тягаря минулого, як у Вавелі (Краків). Не рятувала ні сонячна погода, ні прекрасний краєвид, який можна було спостерігати із замку, що височів над Віслою, ні вражаюча архітектура самого Вавеля. Від величезної кількості надгробків у Кафедральному соборі на території замку паморочилась голова і забивало дух.

Саркофаг Казимира Ягеллона роботи Віта Ствоша, саркофаг Казимира Великого, надгробки Владислава Ягелло, Яна Ольбрахта, саркофаг королеви Ядвіги – цей список польських монархів та національних героїв, які знайшли тут спочинок, можна продовжувати і продовжувати... Ти – наче на кладовищі.

І людей, які прийшли відчути сюди велич польської корони, – не протовпитися. Як дивно, багато екскурсійних груп не іноземні, а польські, серед яких є і школярі. Безперечно, це добре, що їх вчать шанувати свою історію. Кожен народ повинен відчувати своє коріння.

Але в цей час думалось не про велич. Поляки й українці дуже схожі в одному – в занадто трепетному ставленні до свого минулого. Історія - як ідол, якому вони поклоняються. І кожен воює за свого ідола (наочний приклад – телевізійне шоу „Великі українці”), забуваючи при цьому, що життя – це сьогодні і завтра, а вчора – то лише початок, основа цього життя.

Тому минуле починає тяжіти над майбутнім, стримує поступ уперед. У результаті некрофільство пре з різних шпарин напівхворого соціуму – найперше його багато в політиці. Зрештою, його вистачає і в культурі, замість того, щоб просувати на міжнародній арені живих класиків (чи й не тільки класиків), ми знову згадуємо тільки мертвих. Поляки, наприклад, ніяк не можуть зрозуміти, чому держава зробила офіційного ідола з Шевченка (хоча у них вистачає і своїх подібних ідолів), у той час як молоді талановиті письменники, художники, режисери правдами і неправдами самотужки пробиваються на світовий ринок, намагаючись ствердити, що в Україні – життя триває і сьогодні, що є культурне середовище і є культурний процес... Тобто - нація живе.