У перші секунди я навіть не зрозуміла у чому річ. Неначебто знайома телестрічка, музика, улюблені персонажі – але зовсім інше враження, інші емоції, інше сприйняття.

До технічної якості перекладу в мене великих претензій немає. Голоси за кадром звучали точно у відповідності з рухами губ акторів. Музичний супровід та інші звуки мали потрібну гучність і не дисонували з дубляжем. Але складалося враження, що я дивлюсь інший фільм. І він, щиро кажучи, далеко не кращий за оригінал. Не знаю, чи є виною тому недостатня кваліфікованість акторів «служби дубляжу», чи якість перекладу, чи Бог знає ще які фактори. Але ясно одне: «Сімнадцять миттєвостей весни» та «Семнадцать мгновений весны» – абсолютно різні фільми. І українську версію дивитися без сліз не можна.

Постає питання: навіщо? Навіщо було витрачати великі кошти, час та енергію десятків професіоналів на переклад того, що й так зрозуміло та близько кожному мешканцеві України? Можливо, треба було натомість перекласти цікаве іноземне кіно, якого ми ще не бачили?

Свій телечас я витрачаю переважно на перегляд зарубіжних телеканалів. І можу сказати, що, наприклад, Туреччина – на відміну від України – ратує за підвищення освіченості своїх громадян, і навіть англо- чи франкомовні фільми на деяких каналах подає в оригіналі з турецькими субтитрами. А нещодавно на одному з французьких каналів транслювався фільм, де одна з головних героїнь багато говорила іспанською. Її не перекладали (і не субтитрували), бо зміст сказаного зрозумілий для франкофонів.

На цю тему говорити можна довго. (Так само, як, здригаючись, згадувати неприємно високий голос Мюллера чи дивні інтонації радистки Кет). Підсумовуючи, скажу, що особисто я «україномовного Штірліца» більше дивитися не буду. На щастя, маю оригінальну версію фільму на DVD, тому і мої діти, і (за бажанням) внуки-правнуки зможуть насолоджуватися грою В’ячеслава Тихонова, Леоніда Броневого, Ростислава Плятта, Олега Табакова та інших в оригіналі. І почути знамените «Штирлиц идет по коридору» без непотрібного перекладу.