Актуальність слів Великого Кобзаря про думи, що «стали на папері сумними рядами», не вщухає й донині. Дивина? Ні. Бо ж є речі вічні. І дякувати Богу, що є класика, яка із покоління в покоління глаголить істину.

Неважливо навіть те, про які думи йдеться – ті, яким ми дали волю на папері чи ті, що рояться у нас в голові. Вони є і це найголовніше. Вони тиснуть на нас, вимагають відповіді, підказують варіанти/шляхи, допомагають приймати рішення, змінюють погляди, точать нас наче хробак, поки ми не вирішимо злободенні питання. Думи – це не пересічні думки, з ними не буває легко. Вони важкі і наполегливі, завжди лягають тягарем, який тяжіє над людиною доти, доки не візьме гору.

Але чи хтось переймається ними сьогодні – у ХХІ столітті, чи усі давно махнули на них рукою? Чи тяжіють думи над ким слід, аби для нас, українців, усе складалось якомога краще? Щоб кожен міг сказати, що гідно живе, що його життя сповнене радості, позитивного заряду, фонтанує новими ідеями та проектами, які підуть людям на благо, виграє веселкою щасливих миттєвостей та здійснених мрій, що він дихає на повні груди і насолоджується кожною миттю, позбавившись від клопотів, які не мають його обходи, про які мали б подбати інші, виконуючи свої безпосередні обов’язки. І мова тут не йде про неабиякі статки, багатоповерхові маєтки чи всевладдя, а про звичайне людське щастя. Скільки ж там для нього треба? Зовсім трохи, проте з Богом у серці та совістю в душі. Живемо ж не так багато. Прибрати увесь світ до своїх рук не вдасться, та чи треба, адже історія не раз доводила, що то марна справа. А от гріхів наберемось – сумніву нема.

Як кажуть, краще синиця в руках, аніж журавель у небі. Краще менше і чесно, аніж багато і брудно. Краще так, аби мирне небо було над нами і країна, з якої приклад беруть. Проте уся заковика в тому, що ті, хто мав би про нас дбати, – не прихильник думи гадати. Працюють вони за іншою схемою: декілька сяких-таких думок-ідей складають докупи, приблизно прикидають, що може з того вийти, і, вуаля, готово! Навіщо напружуватись, коли можна симулювати потуги? Навіщо рятувати потопаючих, коли давно відомо чиїх це рук справа?

Тому маємо, що маємо: людей думаючих і по-справжньому вболіваючих за правду і світле майбутнє – катма. Думи думати майже нікому. А ті, що думають, на жаль, не мають права голосу і можливості діяти – їм перекрито усі шляхи, їх відсторонено на усіх фронтах. Такі зараз не в тренді. Тож їхні думи поки що так і залишаються на папері «сумними рядами». Але чи надовго?

Андрій ПАВЛОВСЬКИЙ
Головний редактор інтернет видання “7 днів

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.


Загрузка...